Патріотичне виховання учнівської молоді в умовах сучасного навчального закладу

Патріотичне виховання — планомірна виховна

діяльність, спрямована на формування

у вихованців почуття патріотизму,

тобто доброго відношення до батьківщини

та до представників спільних культури або країни.

Таке виховання включатиме розвиток любові

до батьківщини, національної самосвідомості

й гідності; дбайливе ставлення до рідної мови,

культури, традицій; відповідальність за природу

рідної країни; потребу зробити свій внесок

у долю батьківщини; інтерес до міжнаціонального

спілкування; прагнення праці на благо

рідної країни, її народу.

З початку реформ в системі освіти в 90-х роках XX століття (як і реформування всієї країни) була орієнтація на деідеологізацію школи. Робилося це у вигляді гуманізації і демократизації освіти. Внаслідок цього різко знизилася увага до процесів виховання. Почало виявлятися гіперболізування ідеї особистісно-орієнтаційного підходу в навчанні, задоволення запитів і інтересів особи на противагу вихованню в ній колективістських якостей, у тому числі і патріотичних відчуттів.

Характерною межею духовного життя сучасної України є відсутність ідейної єдності у більшості населення країни. Розмаїття ідей зовні є виразом демократії, а по суті - віддзеркаленням глибокої внутрішньої кризи, що перешкоджає українському суспільству вибратися із стану духовної кризи, що заглиблюється.

Безумовно, патріотичне виховання підростаючого покоління – основа стабільного розвитку країни в майбутньому. Цей процес тривалий за часом, складний за змістом і достатньо розбалансований з погляду методичного здійснення. Уроки естетичного циклу завжди були і є важливими в цілісному педагогічному процесі. Формування патріотичних відчуттів багато в чому залежить від розвитку емоційної сфери підлітків. Патріотичне виховання підростаючого покоління завжди було одним з найважливіших завдань сучасної школи, адже дитинство і юність — сама благодатна пора для виховання відчуття любові до Батьківщини. Під патріотичним вихованням розуміється поступове і неухильне формування у учнів любові до своєї Батьківщини.

Патріотизм — одна з найважливіших рис всебічно розвиненої особи. У школярів повинне вироблятися відчуття гордості за свою Батьківщину і свій народ, пошану до його великих звершень і гідних сторінок минулого. Багато що потрібне від школи: її роль в цьому плані неможливо переоцінити. На жаль, в даний час шкільне патріотичне виховання практично зійшло, як мовиться, «нанівець». Цьому за останні роки сприяли немало чинників: посилене насадження ЗМІ думки про помилковий шлях розвитку України, відсутність загальної державної, базової ідеології. Крім того, виховання патріотизму ускладнене відсутністю методичної літератури, в яких педагоги могли б знайти рекомендації і поради з цієї проблеми.

Сенс їх полягає в поясненні реальних понять добра і зла, зверненні свідомості школярів до високих ідеалів вітчизняної історії і створенні у них тим самим самостійних уявлень про гідне загальносвітове значення і цінність України. Якщо вчитель в повсякденній роботі почне регулярно звертатися до певних матеріалів , то їх використання дозволить виростити покоління людей переконаних, благородних, готових до подвигу, тих, яких прийнято називати коротким і ємким словом «патріот».

У міру дорослішання у школярів, як відзначають учені-дослідники, починає формуватися так зване «джерельце героїзму» , що вимагає реалізації, але, як не образливо це констатувати, він найчастіше залишається не потрібним. Але сили підростаючого організму, що прокидаються, можуть знайти своє застосування зі вступом до антигромадських організацій, потік яких рік від року зростає.

Для педагогічного колективу нашої школи патріотичний напрямок роботи був і залишається пріоритетним. Формування громадянина - патріота України, підготовленого до життя, з високою національною свідомістю, виховання громадян, які здатні побудувати громадянське суспільство, в основу якого були б закладені та постійно втілювалися демократія, толерантність та повага до прав що в моєму класі, школі, місті, країні все мене стосується, все залежить від мене.

Патріотизм у сучасному розумінні – це відчуття того, що набуває сьогодні особливого значення. Головною запорукою процвітання держави є національно-патріотичне виховання молоді, частина якої щороку поповнює лави державних службовців. Адже саме вони вносять свої корективи в закони, суспільне життя, етико-моральні засади. Щоб ці реформи не призводили до краху, національно-патріотичне виховання повинно супроводжувати молодь впродовж всього їхнього шкільного й студентського життя. Можна багато говорити про виховання молоді, як абстрактної маси, але ті пафосні розмови ні до чого не призведуть. Під словом «молодь» ми повинні вбачати своїх дітей, методику виховання молоді ототожнювати з вихованням власних. Якими б ми хотіли бачити своїх дітей? Чесними; вихованими; добрими; людьми, які поважають старше покоління. Ці якості можна об’єднати в етично-моральну групу, без якої жодне суспільство не існує. Для того щоб виховати ці якості, в Україні в загальноосвітніх закладах викладаються уроки етики, на яких вчителі намагаються привити дітям гуманне ставлення до оточуючих, закласти основи моралі.Стати патріотами своєї держави; свідомими громадянами; людьми, які пам’ятають своє коріння й шанують пам'ять предків; громадянами, які готові в будь який момент віддати своє життя за Батьківщину. Ці якості можна об’єднати в національно-патріотичну групу.

Людина може відчувати себе вільною лише тоді, коли є економічно незалежною, має стабільний дохід, є юридично захищеною, має свободу думки, право вільного вибору. Ці чинники можна об’єднати в суспільно-економічну групу. Всі батьки хочуть бачити своїх дітей здоровими, сильними, загартованими морально та фізично. Здорова молодь – здорова нація – здорова держава. Гармонія й одночасна присутність всіх цих чинників привела б нас до ідеального суспільства. Проте на жаль, на даному етапі розвитку України існує ряд факторів, які впливають на формування процесу виховання молоді. Враховуючи те, що на даному етапі наша країна знаходиться на зламі двох систем управління державою, капіталістичної та соціалістичної, деформувався процес виховання. Старі соціалістичні методи виховання, які ґрунтувались на комуністичній ідеології (де головним була не людина як особистість, а людина як ланка суспільства), втратили свою актуальність, а нова система виховання ще не сформована.

Основним проявом патріотичної роботи серед шкільної молоді, в нашій школі, є краєзнавча робота як форма патріотичного виховання.
Знайомство з рідним селом, містом, екскурсії по селу, місту, де живеш , вивчення історії виникнення села, міста, його перших років існування; пошукова робота шляхом зустрічей зі старими людьми своєї місцевості, їхні розповіді про минуле місцевості, де ти живеш: по можливості – збирання старовинних речей побуту, вишивок, костюмів різних регіонів України, писанок тощо. Вивчення історії району, області, при знайомстві зі сторінками їхнього розвитку, слід звернути особливу увагу на висвітлення так званих “білих плям історії” (доля України в складі Московської імперії, боротьба за національну незалежність українців в ХVІІ ст., колективізація, голодомори, фізичний і духовний терори Московської імперії проти українського народу, участь земляків у Другій світовій війні, національно-визвольні змагання в післявоєнний період, участь земляків у АТО). Видатні земляки рідного краю (політичні та військові діячі, письменники, інженери, педагоги, підприємці та інші), їх місце та роль у розвитку рідного краю, Батьківщини, світової науки, культури, мистецтв, економіки.

Багато що пов'язує людину з місцем, де вона народилася і виросла. Рідний край, його люди, природа, пройшовши через свідомість, стають частиною людської долі. Де б ми не жили, на якій би мові не говорили, Україна — наша загальна, велика, єдина Батьківщина. Проте у кожного з нас є ще і свій, милий серцю куточок землі, де він побачив світло сонця, зробив перші кроки, отримав путівку в життя. Це місце — місто або хутір — незрівняний ні з чим іншим. Це наш поріг життя, Мала Батьківщина.

Багато методистів вважають, що головним методологічним принципом патріотичного виховання має бути пізнання і усвідомлення учнями своєї Малої Батьківщини. Патріотичне виховання учнів починається з пізнання Малої Батьківщини, з пізнання запахів пряних степових трав, таємничого дихання морських глибин, співу жайворонка в піднебессі. І як не пригадати тут слова Віталія Закруткіна (педагога-новатора професора з Челябінського педагогічного університету): «Любов до Батьківщини. Нездійсненна любов до місця, де ти вперше побачив сонце і схилену над тобою голову матери, і почув слова отця, і повторив їх, пізнаючи красу рідної мови! Чию душу не турбувала ця світла, чиста, непідкупна любов?»
Батьківщина без нас обійтися може, ми ж без неї — ніщо. Цю велику істину, на яку звертав увагу В.О. Сухомлинський, повинна розуміти і відчувати кожна дитина.

Будь-який школяр, що цікавиться краєзнавством, може вибрати собі заняття до душі. Можна розрізнити наступні напрями краєзнавчої роботи: географічне, художнє, історичне, літературне, екологічне. Географічне краєзнавство вивчає кліматичні особливості місцевості і їх динаміку, лісові і степові масиви, горби, яри, окремі дерева, кургани, фрагментиландшафту і морських акваторій, степові кургани, окремі гори і бархани, ґрунти, тваринний світ, струмки і джерела. Об'єктом художнього краєзнавчого пошуку можуть стати скульптура, архітектура, художні ремесла,усна народна творчість, музичний фольклор, різьба по дереву, мистецтво танцю і тому подібне. Предметом уваги краєзнавців-істориків є історія міст, селищ, окремих будівель, видатних особистостей, підприємств, шкіл, соціальних процесів і явищ, населення.

Форми краєзнавчої роботи — урочна і позаурочна, як активна (сам пошук, туризм, робота в полі) і пасивна (відробіток польових матеріалів, екскурсійне обслуговування в шкільних музеях). Позаурочна краєзнавча робота — це пошукові експедиції, туризм, краєзнавчі теоретичні кухлі, тематичні вечори, конкурси, олімпіади, пленэр (живописні етюди з натури).
Кінцевим результатом серйозної краєзнавчої роботи є шкільний музей.
Добре, коли шкільна пошукова краєзнавча робота узгоджується з роботою місцевих державних музеїв або здійснюється під їх наглядом. В цьому випадку успіх забезпечений. Якість і об'єм краєзнавчої роботи, захопленість дітей і масштаби їх діяльності багато в чому визначає особу вчителя. Не можна розраховувати на успіх, якщо ставитесь до роботи формально, без особливої зацікавленості.

Сучасне розуміння патріотизму характеризується різноманітністю і неоднозначністю. Багато в чому воно пояснюється складною природою даного явища, багатим його змістом і розмаїттям форм прояву. Крім того, проблема патріотизму розглядається різними дослідниками в різних історичних, соціально-економічних і політичних умовах, залежно від особистої позиції, відношення до своєї Вітчизни, від використання різних сфер знань та інше. Майже повністю розкритий вміст даного поняття в монографії І.Е. Кравцова: «Патріотизм - це любов до своєї Вітчизни; до рідних місць ("землі батьків"), до рідної мови, до культури і традицій, до продуктів праці свого народу, до прогресивного суспільного і державного устрою. Патріотизм - це відданість своїй Батьківщині, готовність захищати її незалежності». І.Ф. Харламов розглядає патріотизм як взаємопов'язану сукупність етичних відчуттів і рис поведінки, що включає любов до Батьківщини, активну працю на благо Батьківщини, проходження і збільшення трудових традицій народу, дбайливе ставлення до історичних пам'ятників і звичаїв рідної країни, любов до рідних місць, прагнення до зміцнення честі і гідності Батьківщини, готовність і вміння захищати її, військову хоробрість, мужність і самовідданість, братерство і дружбу народів, нетерпимість до расової і національної неприязні, пошану звичаїв і культури інших країн і народів, прагнення до співпраці з ними .

Т.З. Мапкорська, відносячи патріотизм до етичних якостей, включає в нього любов до Вітчизни, готовність до її захисту, нерозривний зв'язок з інтернаціоналізмом, нетерпимість до будь-яких проявів націоналізму, любов до народної культури, знання національних традицій, національну гідність, гордість і честь, що знаходить своє втілення в громадянськості. Виховання є механізмом взаємодії між поколіннями, що забезпечує входження підростаючих поколінь в життя суспільства, становлення їх активними суб'єктами конкретного історичного процесу. У різних історичних епохах, залежно від соціально-економічних умов життя суспільства і пануючої в нім ідеології у виховання вкладали різні аспекти.

Великий вплив на патріотичне виховання мала козацька педагогіка. Українці єдина у світі козацька нація. Козацтво є дисциплінованою організацією самого українського народу, споконвічною формою його самоорганізації і самозахисту в лихоліття на засадах стародавнього Звичаю - Волі як відкристалізованого етнічного розуму. У козацькі часи нашому народові були приманними високий рівень шляхетності, моральності, духовності, доблесті і звитяги, знання і бездоганне дотримання національних традицій і звичаїв. У козацькій державі не було такого ганебного явища як бездомні діти. Виховувати в людині патріота своєї Батьківщини, любов до рідного краю, любов до своєї України варто починати з раннього дитинства. Я.А. Коменський відзначав, що одним з головних напрямів виховання повинне бути виховання у дитини прагнення надавати користь своїми діями можливо більшому числу людей. У "Великій дидактиці" він писав : "Лише б тоді настав щасливий стан в справах приватних і суспільних, якби всі прониклися бажанням діяти на користь загального благополуччя"

У вітчизняній школі завжди приділялася велика увага вихованню у підростаючих поколінь етичних якостей особи, колективізму, громадськості, любові до своєї Батьківщини, шанобливого ставлення до історії своєї країни, до геральдики, до свого народу. При цьому велику роль у вихованні патріотичних відчуттів мали засоби масової інформації: радіо, високохудожні вітчизняні кінофільми, театр, художня література.

Педагогічні дослідження з проблеми патріотичного виховання радянського періоду чисельні і різноманітні. У них розкриваються як теоретико-методологічні аспекти (суть поняття "патріотизм", його характеристики, шляхи і засоби формування та ін.), так і прикладні (різні напрями патріотичного виховання: військово-патріотичне, виховання на трудових і бойових традиціях радянського народу, взаємозв'язок патріотичного, естетичного, групового виховання що вивчаються у різному віці та ін.).

Особливе значення в дослідженні питань патріотичного виховання цього періоду мають роботи В.О. Сухомлинського, який вважав, що школа повинна виховувати у молоді прагнення до беззавітного служіння Батьківщині, до активної трудової і суспільної діяльності. Визначаючи радянський патріотизм як "благородну любов радянського народу до своєї Вітчизни". В.О. Сухомлинський підкреслював, що одним з головних виховних завдань школи є підготовка учнів до простої повсякденної праці, праці для суспільства як до патріотичної діяльності, причому сама діяльність дітей, що організовувалась педагогом з даною метою, являє рушійну силу формування особи громадянина, що росте. У своїх роботах В.О. Сухомлинський також указував і на складність у вихованні патріотизму, пояснюючи їх тим, що в повсякденному житті ми не зустрічаємося з мірою, за допомогою якої можна було б виявити цю "тяжко зрозумілу цінність" - патріотизм. Любов до Вітчизни стає силою духу тільки тоді, коли у людини відображені в свідомості образи, пов'язані з рідним краєм, мовою, коли з'являється відчуття гордості від того, що все це - твоя Батьківщина .

Ідеологічною основою патріотичного виховання в сучасній школі є духовно-етичні цінності нації. Суть патріотичного виховання в сучасних умовах може трактуватися як розвиток відчуття особи, патріотичної свідомості, заснованої на гуманістичних духовних цінностях свого народу.
Так, ще недавно замість виховання колективізму почала впроваджуватися ідея виховання індивідуалізму, егоцентризму, замість виховання патріотизму почало пропагуватися виховання лжепатріотизму, неповажного відношення до вітчизняної історії, до свого народу. Це приводить до того, що поняття "патріотизм" і "патріот" набувають негативного відтінку. Л.Д. Кучма (другий Президент України) в одному з інтерв'ю з жалем відзначав, що слово "патріотизм" часом використовується в іронічному або навіть лайливому сенсі. Проте для більшості українців воно зберегло своє первинне, повністю позитивне значення. Це відчуття гордості за своєю Вітчизну, її історію. Це прагнення зробити свою країну кращою, багатшою, міцнішою, щасливішою... втративши патріотизм, пов'язані з національну гордість і гідність, ми втратимо себе як народ, здатний на великі звершення".
Проте процеси часткової втрати патріотизму відбуваються і в українському суспільстві, особливо серед молоді, за таких причин, як:
• різке прагнення економічного статусу молоді, значна частина якої знаходяться на межі бідності і убогості через падіння життєвою рівня, скорочення витрат на їжу, відпочинок, побутові потреби і так далі

• погіршення здоров'я (як фізичного, так і психічного) демографічної ситуації в суспільстві, що привело до деградації генофонду, зниження етичного, інтелектуального потенціалу і до падіння ролі молоді як соціального ресурсу в цілому:

• посилення духовної кризи молоді, девальвація її найважливіших соціально-економічних цінностей, переважання негативних, асоціальних мотивів в поведінці, пристосування до життєвих умов, що змінилися, перш за все в матеріальному плані, і нерідко протиправним шляхом.
Але, як пише А.В. Усова (професор Московського університету), "якщо ми хочемо зберегти свою рідну країну, якщо ми хочемо відродити колишню велич своєї Батьківщини, нам необхідно докорінно переглянути своє ставлення до виховання шкільної і студентської молоді". Тим більше що у вітчизняній педагогіці є багато дослідженнь з питань виховання підростаючого покоління, у тому числі і виховання патріотизму - найвищого відчуття в людині, що ніби зв'язує людей в чесне, дружнє суспільство, відчуття, яке, за твердженням К.Д. Ушинського, "останнім гине навіть в лиходієві". Виділяючи патріотичне виховання в умовно самостійний напрям виховної роботи, необхідно відзначити його органічний взаємозв'язок з іншими напрямами (цивільним, етичним, трудовим, естетичним і іншими видами виховання), що є більш складнішим поєднанням, ніж співвідношення частини і цілого.

Це пов'язано ще і з тим, що:

· по-перше, патріотизм, особливо якщо мати на увазі його генезис, виникає і розвивається як відчуття, все більш соціалізуючись і підносячись за допомогою духовно-етичного збагачення;

· по-друге, розуміння вищого розвитку відчуття патріотизму пов'язане з його дієвістю, що в конкретному плані виявляється в активній соціальній діяльності, діях і вчинках, здійснюваних суб'єктом на благо Вітчизни;
· по-третє, патріотизм, будучи глибоко соціальним за своєю природою явищем, є не тільки життя суспільства, але джерело його існування і розвитку, виступає як атрибут життєздатності, а іноді і виживання соціуму;
· по-четверте, дійсний патріотизм - в його духовності.

Патріотизм як піднесене відчуття, незамінна цінність і джерело, найважливіший мотив соціальної значущої діяльності, найповніше виявляється в особі, соціальній групі, що досягла вищого рівня духовно-етичного і культурного розвитку. Дійсний, духовний в своїй основі патріотизм припускає безкорисливе, беззавітне служіння Вітчизні.
У зв'язку з цією думкою стиль вчителя при організації виховно-освітнього процесу слід враховувати зауваження Е.А. Онуфрієва про те, що систематичне глибоке збагачення всіх сторін виховної роботи патріотичним змістом є необхідна умова виховання патріота .

Міжособистісні взаємини батьків і дітей

Якими діти, народжуються — ні від кого

не залежить, але в наших силах зробити їх

хорошими через правильне виховання.

Плутарх

Сім'я с тим осередком, у якому людина починає своє життя. Відтоді як ми почули лепетання дитини, почалася складна, відповідальна громадська діяльність.

Соціокультурна функція сім’ї перебуває в нерозривному зв'язку із загальною культурою людей і має на меті передачу певного досвіду, знань, духовних цінностей від старших — молодшим.

Пошук методів удосконалення сімейного виховання та виховання соціально-активної особистості зумовлений сучасним оновленням суспільства на основі національних і загальнолюдських цінностей. Одним із таких методів має стати формування педагогічної культури сучасної сім’ї.

Щоб учні відчували потребу у спілкуванні з батьками, ми створили у школі «Службу сприяння сімейним діалогам», до якої входить директор школи та його заступники, класні керівники, члени батьківського комітету. Ця служба розробляє зміст таких завдань, які учень може виконати лише за допомогою батьків, наприклад:

• Вислухай батьків і запиши їх розповідь про своє життя в школі.

• Запитай батьків, яким вони уявляють своє щастя і щастя дітей?

• Запиши розповіді батьків про історію свого роду.

• Які народні свята найбільше шануються в сім'ї?

• Яких прислів'їв та приказок найчастіше вживають батьки у своєму мовленні?

• Яких українських пісень найчастіше співають батьки?

Ми склала для наших дітей пам’ятку «П’ять способів усе встигати» (зачитати)

Батьки творять людину.

В.Сухомлинський нагадував:

«Творення людини — найвище напруження всіх наших сил. Це і життєва мудрість, і майстерність, і мистецтво. Діти — не тільки і не стільки джерело радості. Діти — це щастя, створене нашою працею».

З такими словами звертався відомий педагог до батьків.

Але якщо ми хочемо оволодіти і мистецтвом виховання дітей, і зрозуміти секрети виховної практики, слід звернутися до народознавчих джерел. Важливо відчути їх життєдайну силу і наповнити нею наші конкретні справи. Адже саме українознавство озброює нас розумінням значущості народних звичаїв, фольклору, художньої літератури. Саме українознавство допомагає збагнути, що наш народ, зокрема українська сім'я, у виховній роботі керувалися тим ідеалом, у котрому приховано дух нації, сила національної ідеї — віковічної боротьби за своє існування, право бути заможними і вільними на своїй землі.

У нашій школі ми разом з учителями та учнями проводимо вогники сімейних скарбів, змагання «Тато, мама і я — козацька сім'я», «Веселі старти козачат», виставки сімейної творчості, тижні пропаганди української колискової пісні.

З ініціативи вчителів створено «Фонд швидкої матеріальної допомоги». Учителі, батьки та учні приносять до школи одяг, з якого виросли діти, й пропонують це все тим, хто має скрутне матеріальне становище. Започаткували цю добру традицію педагоги.

Спільно з батьками проводимо Дні іменинника, складаємо творчий портрет сім'ї тощо. Фотокартки кращих сімей вміщуємо на Дошці пошани, девізом якої став вислів І. Котляревського: «Де згода в сімействі, де мир і тиша, щасливі там люди, блаженна сторона».

Батьки шанують школу, а від пошани розпочинається їхнє бажання дослухатися до голосу педагогів.

Ми, батьки, віримо, що допоможемо відігравати пріоритетну роль у вихованні дітей; ми переконані, що українська сім'я на засадах українознавства обов'язково відродиться.

Українська родина розуміє: виховати дітей на ідеалах волелюбства не можна без формування національної свідомості й самосвідомості, любові до рідного народу, відданості Україні. Історія свідчить, що кожна сім'я вважала за честь виховати патріота рідної землі, який усвідомлено захищав би Вітчизну від ворога. Розуміючи, що у відродженні родинної практики виховання дітей школа має стати просвітителем батьків. Педагоги, у нашій школі, спрямовують учнів на ведення щоденника, в якому діти записують те все, що їх зацікавило. Називається він «Щоденником батьківської мудрості».

Традиційними в нас стали вогники сімейних скарбів, змагання «Тато, мама і я — козацька сім'я», «Веселі старти козачат», виставки сімейної творчості, тижні пропаганди української колискової пісні.

Батьки шанують школу, а від пошани розпочинається їхнє бажання дослухатися до голосу педагогів.

Ми віримо, що допоможемо сім'ї відігравати пріоритетну роль у вихованні дітей; ми переконані, що українська сім'я на засадах українознавства обов'язково відродиться.

Саме такою є для нас , батьків, наша школа !

П’ЯТЬ СПОСОБІВ УСЕ ВСТИГАТИ

ЯК ЗМІНИТИ 1 ВЛАШТУВАТИ СВОЄ ЖИТТЯ І ЖИТТЯ СВОЄЇ СІМ'Ї

СПОСІБ 1 - Плануйте завтрашній день

Заведіть блокнотик, у який щовечора записуйте, що вам слід зробити завтра. А ввечері обов'язково перевірте, чи все із запланованого ви встигли зробити.

СПОСІБ 2 - Не дивіться телевізор

Ваше життя набагато цікавіше, ніж життя героїв серіалу чи події у світі. Якщо станеться щось глобальне (повінь або виверження вулкана), то ваші колеги чи друзі сповістять вам. А ви переконаєтеся, що життя без телевізора є!

Спосіб 3 -навчіться відпочивати

Відпочинок теж потрібно занести до списку справ. Немає важливих і неважливих справ. Зробити звіт на роботі й купити дитині нову іграшку, прогулятися всією сім'єю у вихідний — однаково важливі справи.

СПОСІБ 4 - Переводьте увагу з одного заняття на інше

Зміна занять знімає одноманітність у роботі. Після того, як ви 3 години просиділи за комп'ютером, вирішіть справи по телефону, полийте квіти тощо.

СПОСІБ 5 - . Визначте пріоритети ^\

Почніть свій день з вирішення важливого завдання. Менш важливі залиште на другу половину дня. Намагайтеся планувати вирішення серйозних справ на початку тижня. За вдале вирішення складної справи нагородіть себе чимось смачненьким під час обіду.

І найголовніше: навчіться цінувати свій вільний час і не витрачайте його на дрібниці.

Учнівське самоврядування: суть, завдання і організація.

а) Лідеру, керівнику, консультанту, учаснику учнівського самоврядування

(пам'ятка).

Педагогу! Якщо у вашій школі діє учнівське самоврядування і ти .його лідср, керівник, консультант, учасник, пам'ятай:

- па старому далеко не поїдеш, тому - ускладнюй, збагачуй, зміцнюй діяльність самоврядування;

- ваш шлях від ускладнення діяльності до ускладнення організаціної структури, а не навпаки;

- вміло поєднуй тимчасові та постійні групи, організаційні структури, ради, комітети, штаби;

- власні особисті соціалъні інтереси, захоплення поєднуй з прагненнями, интересами дітей;

- розвивай соціальну мотивацію дітей, соціальне звучання їхньої діяльності (якщо підліток носить "каміння", вчи його думати про ту "кам'яницю", яка вибудується з цього каміння) ;

- допомагай встановленню, розвитку контактів органів самоврядування з іншими школами, іншими об'єднаннями, організаціями. Порівняння, спілкування з іншими однолітками - потужна сила для розвитку;

- обговорюй з дітьми проблеми учнівського
самоврядування, обмірковуй спільно з ними перспективи;

- роз'яснюй педагогам, адмністрації, батькам діяльність
органів самоврядування, обговорюй з компетентними людьми
проблеми вашого розвитку;

- пам'ятай: діяльність в органах самоврядування дітей і
підлітків - не не педагогіка, а соціальна дія, соціальне життя;

- пам'ятай - учнівсъке самоврядування - це

- педагогічна
умова раціоналыюго розвитку школярів. Думай про те, як
підтримати їх під час вирішення їхніх проблем, як допомогти їм зайняти сприятливу позицію в світі ровесників, підтримуй їх в успіхах та досягненнях.

6) Що таке учнівсъке самоврядування і які його завдання

Сьогодні в більшості шкіл України йде пошук шляхів розвитку учнівського самоврядування. Сучасна школа повинна виробити в кожного учня вміння, звичку активно діяти у розв'язанні найважливіших питань життя країни, свого колективу, навчити дітей формулювати, висловлювати та відстоювати власну думку. Вирішення цъого завдання можливе тільки на шляху розвитку учнівського самоврядування.

Учнівське самоврядування - добровільне об'єднання учнів , мета якого - сформувати в дітях почуття господаря школи, класу, вміння співробітничати на принципах партнерства, гласност, демократизму.

В наукових дослідженнях є різпі види тлумачення цього поняття.

Учнівське самоврядування - це:

- метод, організації учнівського колективу, який забезпечує формування відносин, відповідальної залежності в колсктиві та організаторських якостей окремої

особистості;

- складова частина системи педагогічних засобів, оскільки вирішує специфічні завдання єдиного колективу;

- результат педагогічної взаемодії вчительського і учнівського колективів;

- дяльність, яка здійснюється самими дітьми, включаючи постановку мети, її розробку;

- принцип організації життя колективу школярів.

Принципи, які лежать

в основі учнівського

самоврядування:

- розширення реальних прав та повноважень органів самоврядування;

- свідомість, самодіяльсть та активність учнів;

- доброзичлива вимога;

- регулярна почергова змінністъ виборного активу;

- відповідальність віковим та індивідуальним особливостям учнів;

- конкретизація колективних творчих справ.

Завдання , які вирішує учнівське самоврядування:

1. Сприяє навчальній та творчій діялъності учнів.

2. Формує особистість з глибоко усвідомленою гро-
мадянською позицією.

3. Забезпечує комплексний виховний вплив на учнів
шляхом їх залучення до усвідомленої і
систематичної у часті; у вирішенні важливих питань
життя класу та школи.

4. Формує ініціативну, здатну приймати нестандартні
рішення, особистість.

5. Забезпечує захист прав і інтересів учнів.

6. Створює широке поле можливостей для
самореалізації школярів в конкретних справах.

7. Виховує почуття власної гідності, вчить досягати
індивідуальної та суспільної мети.

8. Відвертає дітей від асоціальних форм поведінки.

Учнівське самоврядування є організаціескладається з людей, створена людьми і для людей,

а учні Є людьми!

Головними вимогами для успішного розвитку учнівського самоврядування мають бути:

- зацікавленістъ у його розвитку адміністрації, педагогі
чного колективу та більшості учнів;

- чіткий розподіл обов'язків по керівництву органами
учнівського самоврядування;

оптимальна структура учнівського самоврядування з
урахуванням специфіки навчального закладу;

- чітка система роботи органів учнівського самоврядування
в масштабі школи (єдина документація, вимоги, дні засідань);

- організація системи змагань через органи учнівського

самоврядування;

-гласність у його роботі (стенди підсумків змагань, стін-

газети, бюлетен!ітощо);

- нагородження, заохочення переможців через систему
роботи учнівського самоврядування.

в) Як організувати учнівсъке самоврядування?

Учнівське самоврядування не є фікцією, якщо:

О - вирішує реальні проблеми учнів і приймає реальні рішення;

О - представляє всіх учнів школи;

О - є демократичним - учні самостійно обирають своіх представників, беруть участь у створенні і реалізації програми роботи самоврядування.

Практика роботи педагогічних колективів шкіл показує, що при організації учнівського самоврядування необхідно враховувати три взаемопов'язаш етапи його розвитку.

Перший етап - організаційна робота. Його головне завдання полягає в організаторській роботі по зосередженню уваги педагогічного та учнівського колективів до проблем учнівського самоврядування. Практична робота на цьому етапі полягає у вивченні науково-методичної літератури з цієї проблемпи, проведенні педагогічної ради, нарад при директорові, засідань методичних об'єднань класних керівників, учнівських зборів з проблем організації учнівського самоврядування в навчально-виховному закладі.

На цьому етапі педагогі чним та учнівським колективом розв'язуютъся такі питання:

- розробляється оптимальна структура учнівського са-
моврядування, його органів з урахуванням специфіки школи;

- визначається мета та завдання учнівського самовряду-
вання, виходячи з його структури;

- розробляється документація (положення, інструкії, па-
м'ятки);

- визначаються права та обов'язки органів учнівського
самоврядування (кожного органу з урахуванням структури);

- обирається актив.

Другий етап полягае в організації безпосередньої роботи учнівського самоврядування, В ході його реалізації органі-зовується практична діяльність органів учнівського само-врядування, уточнюються функції кожного виконавчого органу, його членів, виходячи із їх прав та обов'язків, проводиться систематичне навчання активу з питань планування, проведення засідань, рейдів, чергувань тощо.

Третій етап характеризується постійним удосконаленням організаційпої діяльності учнів. На цьому етапі:

- розширюється роль учнівського самоврядування в життя
школи по мірі нагромадження дітьми організаторського до-

свіду;

- у його структурі створюються нові підструктури (тим-
часові формування, об'єднання, клуби за інтересами тощо);

- розширюються права та обов'язки органів учнівського
самоврядування, вдосконалюється його структура.

Важливою умовою педагогічного керівництва учнівським самоврядуванням на цьому етапі є постійний пошук нових форм та методів організаційної діяльності учнів.

Чи можлива ідеальна, єдина для всіх шкіл структура учнівського самоврядування ?

Структура самоврядування гнучка, варіативна. Вона залежить від традицій школи, інтересів і запитів дітей, можливостей педагогічного та учнівського колективів та інших факторів.

Для кожного навчально-виховного закладу відкривається простір для народження різних ідей, експериментів, досліджень. Головне в організації самоврядування - не залежпо від того, якою є його структура, через широко розвинуту систему своїх органів включити учнів у різпоманітну, глибоко змістовну діяльність колективу, суспільства. Організовуючи роботу в цьому напрямку, важливо пам'ятати, що діяльність школярів має бути соціально цінною і значущою; включаючи елементи гри і романтики, спиратися на їх ініціативу, творчість і самодіяльність.

В практиці роботи навчально-виховних закладів використовують різні структури самоврядування:

-учнівський парламент,

-учнівський комітет,

-шкільна президентська республіка,

-учнівська рада "Лідер",

- рада організаторів шкільного життя "Компас",

-великі ради шкільних справ,

-козацька республівка тощо.

Організація педагогічної діяльності, що грунтується на самоорганізації та самоврядуванні, дає широкий простір для справжнього виховання особистості.

Виховний ефект самоврядування залежить не стільки від його структури і форм, скільки від демократизації шкільного життя.

В кожній школі є учні , що можуть самі вирішувати, яка повинна бути в них організаційна структура самоврядування.

В багатьох навчально-виховних закладах прослідкову-

ється такий алгоритм діяльності органів самоврядування.

Вищим органом самоврядування є загальношкільні збори, які скликаються не рідше 1 разу на рік і вирішуютъ поточні важливі справи шкільного життя.

Керівництво самоврядування може бути зосереджено в учкомі, який обирається на учнівській конференції відкритим голосуванням. В склад учкому входять переважно учні, яких рекомендував вищий орган класу - класні збори, а також ті, яких назвали учині у відповідях на питания анкети.

Засідання учкому проводиться щомісячно.

Учком складає план проведення заходів на навчальний рік оріентовно за такими розділами;

1. ВСТУП (аналіз роботи учкому за минулий навчальний
рік і завдання на новий);.

2. ОРГАНІЗАЦІЙНА РОБОТА (визначення тематики
загальношкільних конференцій (дві на рік), тематика класних
зборів (теми затверджують класні збори)).

3. ЗАСІДАННЯ УЧКОМУ (тематика).

4. РОБОТА КОМ1С1Й:

- НАВЧАЛЬНА (облік відвідування, організація огляду
знань, підготовка до уроків, підготовка і проведения сшмтад,олімпіад, предметних вечорів, контроль за використанням режиму дня).

- РОЗПОРЯДНИЦЬКА (організація самообслуговуван-
ня, нагляд за збереженням майна, дрібний і поточний ремонт,
благоустрой території).

- ДИСЦИПЛШИ I ПОРЯДКУ (організація та контроль
за чергуванням, додержання правил поведінки, зовнішній
вигляд учнів, поведінка учнів в їдальні, бесіди про шіддливість
куріння і алкоголізму, проведення загальношкільних лінійок,
випуск "блискавок").

- Ц1КАВИХ СПРАВ (організація дозвілля на перервах
та після урочний час, проведення вечорів відпочинку, масових
заходів, колективних творчих справ).

Як розділити обов'язки в органах учнівського самоврядування?

Діяльність учнівського самоврядування має скеровува-тись на підвищення якості навчання, зміцнення свідомої дисципліни, реалізацію вимог режиму роботи школи, організацію позакласної виховної роботи, на розвиток ініціативи та творчої самодіяльності учнів, реалізацію їхнїх прав та обов'язків.

Сфери розвитку учнівського самоврядування різноманітні: культура, освіта, спорт, дозвілля і, звичайно, економіко-виробнича.

В типовому статуті середнього загальноосвітнього навчально-виховного закладу записано:

Учиі мають право брати участь:

- у громадському самоврядуванні;

- в обговоренні та внесенні пропозицій щодо організації
навчально-виховного процесу;

- в організації дозвілля, в самодіяльних об'єднаннях, твор-
чих студіях, гуртках за інтересами.

Учні зобов ^‘язані:

- бережливо ставитись до майна навчального закладу;

- дбати про власну гігієну й охайний зовнішній вигляд;

- виконувати правила внутрішнього розпорядку.
Учнівське самоврядування розвивається в межах управлін-
ня школою, класом. Необхідно домагатися, щоб учні не тільки
"брали участь" та "допомагали", але й реально управляли,
відповідаючи за,повне і якісне виконання того, що їм довірено.

Щоб самоврядування добре функціонувало, кожен учень, активно залучений до його роботи, повинен знати, які його обов'язки, на яку допомогу інших він може розраховувати у

їх виконанні.

Ось чому з самого початку організації учнівського самоврядування необхідно чітко сформулювати права та обов'язки кожного активіста, ради, комісії чи іншого органу. З ними необхідно досконально познайомити весь колектив учнів та затвердити на загальноучнівських зборах чи конференції. В подальшій практичній роботі права та обов'язки можуть розширятися по мірі нагромадження учнями досвіду організаційної роботи, згуртування учнівського колективу школи. У зв'язку з цим, доцільним є розробка письмових інструкцій та положень, які закріплюють права та обов'язки чергових, старост та інших членів активу органів учнівського самоврядування.

Це особливо важливо для координаційного загально-шкільного органу (учнівського комітету. правління чи ради самоврядування. шкільного парламенту, шкільної президентської служби тошо), де кожен повинен відповідати за чітко окреслені ділянки роботи.

з) Яка роль педагога-консультанта в розвитку самоврядування?

Хороший педагог-консультант - це неоціненний скарб. Він є союзником учнів в найскладніших ситуаціях. В деяких школах його називають радником, опікуном. Це дуже влучне визначення, яке відображає суть його функцій.

Педагог-консультант:

* обирається учнівським самоврядуванням з числа
вчителів, які дають на це згоду, або призначається
адміністрацією загальноосвітнього закладу,
враховуючи бажання педагогів опікуватися
учнівським самоврядування;

* виконує функції радника самоврядування;

* виконує функцію посередника між самоврядуван-

ням і вчителями, батьками та місцевою громадою.

Основні напрями діяльності педагога-консультанта:

методично правильно готувати учнів до

самоврядування;

- педагогічно грамотно керувати їх діяльністю;

- поступово розширювати функції самоврядування
в різних сферах діяльності;

- рекомендувати органам самоврядування суспільно
значущі і цікаві колективні справи;

- чітко визначати обов'язки;

- включати в систему самоврядування якомога більше

число учнів;

- зміцнювати і розвивати колективні традиції;

- організовувати постійний контроль за виконанням
єдиних педагогічних вимог до учнів за допомогою

самоврядувания;

- будувати взаємини між органами самоврядування,
колективом учнів і педагогів на ідеях педагогіки
співробітництва;

- розширювати гласність в роботі органів

самоврядування.

г) Чи треба знати закони?

Учнівське самоврядування є демократичною організацією. Це, зокрема, означає, що воно є правовим інститутом і діє, опираючись на закон. 3 одної сторони намагається, щоб закони були демократичними, з іншої ж - щоб їх дотримувалися.

Нормативних актів у школі є дуже багато. Значна їх частина стосується насамперед учнів. В Украні найважливіші з них: Закон про освіту, Закон про загальну середню освіту, Положения про загальноосвітні навчальні заклади, Державний стандарт загальної середньої освіти.

Давнє латинське прислів'я нагадує; "Ніхто не може прикриватися незнанням закону (Igпоrаntiа iuris посеt)" Якщо ученъ не знає, коли він може складати іспит і чи може взагалі, не знає, які наслідки може мати його часта відсутність на уроках з одного і того ж предмета, не знає, що кожної хвилини може отримати інформацію про свої оцінки, у цьому він повинен звинувачувати насамперед себе.

Є також документи, які приймаються за участю учнів (Статут школи, Регламент школи тощо). Якщо, створюючи їх, учні не подбають про свої інтереси, ніхто за них цього не зробить. Якщо вони не допильнують, щоб у Статуті школи були відображені права учнів, то й мати їх не будуть. Якщо

у Регламенті УС запишутъ, що кожне їхнє рішення повинен затвердити директор школи, вони перестануть бути самоврядуванням. Які закони для себе створять - такі й

матимуть.

До усіх нормативних документів у школі можна отримати доступ. Жоден з них не є таємним. Деякі правила повинен повідомити класний керівник. Про інші можна попросити опікуна Самоврядування, речника прав учня чи дирекцію школи.

Ціннісне ставлення до праці та проблеми мотивації трудової діяльності

Характер і зміст праці формують ставлення до неї — історично змінну характеристику трудової діяльності. Ставлення до праці — це емоційно-волева настанова особистості на працю, тобто вираження її позиції. Залежно від змісту і характеру праці переважає ставлення до неї, як до засобу, що забезпечує існування, чи як до нагальної життєвої потреби. У першому випадку праця має для людини лише інструментальну цінність, бо виступає як засіб реалізації інших потреб, що можуть перебувати поза самою працею. Наприклад посада, котра дає право доступу до якогось ексклюзивного клубу, а отже, можливість проводити дозвілля з-поміж «сильних світу цього», за побутовою шкалою цінностей може перевищувати цінність самої праці, її фахову привабливість. Тож ставлення до праці може бути як до:

· суспільно важливої цінності, що визначає місце трудової діяльності в загальній системі цінностей суспільства та особистості;

· конкретного виду трудової діяльності, професії, що має певний суспільний статус і престиж;

· конкретної роботи з урахуванням змісту та умов праці, потреб і мотивів, зв'язаних з даною роботою, на даному робочому місці, у даній виробничій організації. Таке ставлення поєднує орієнтацію трудової поведінки, реальну поведінку, оцінювання працівниками трудової ситуації (вербальну поведінку).

Саме вивченню цього останнього пункту, зважаючи на мотиви трудової діяльності, що харктеризують поведінку людини у виробничій ситуації, соціологи приділяють найбільшу увагу.

Об'єктивними показниками ставлення до праці є такі, що характеризують рівень відповідальності, сумлінності, ініціативності та дисциплінованості.

Суб'єктивними показниками ставлення до праці є загальне задоволення чи незадоволення працею та її умовами — заробітною платою, змістом праці, взаєминами з керівником та колегами, виробничими умовами тощо.

Виділяють такі типи ставлення до праглі:

· супернормативне — винятково сумлінне, яке відповідає всім чинним нормам;

· субнормативне — недостатньо сумлінне;

· ненормативне — несумлінне, недбале, байдуже.

Як відомо, з метою подолання байдужості до праці використовуються преміювання, гнучкий режим роботи, заохочення вільним часом, раціоналізація і гуманізація праці тощо. До речі, раціоналізація більше стосується стимулювання, а гуманізація — мотивації праці.

Мотивація — усвідомлене спонукання до активної трудової діяльності суб'єкта, пов'язане з намаганням задовольнити певні потреби.

Мотиви є внутрішніми чинниками. Вони тісно зв'язані із цінностями й ціннісними орієнтаціями.

Цінності— це усвідомлена людьми значущість певних об'єктів (духовних явищ, предметів і речей реальної дійсності) стосовно їх відповідності чи невідповідності потребам суспільства, соціальної групи, особистості за моральними й естетичними вимогами, що вироблені людською культурою і є продуктами суспільної свідомості.

Це особливе суспільне ставлення, завдяки якому потреби й інтереси індивіда чи соціальної групи переносяться на світ об'єктів, надаючи їм певних соціальних властивостей, що не пов'язані прямо з утилітарним призначенням цих об'єктів.

У процесі своєї соціалізації індивід інтерналізує (засвоює) цінності, які є основою соціальних норм. Утворюються системи (моделі) цінностей суспільства чи групи, в яких індивідуальні цінності взаємозв'язані в такий спосіб, щоб кожна з них посилювала іншу і тим самим утворювалось узгоджене ціле.

Цінності — це «опорні точки» людської культури, а мотиви — внутрішньоособистісної структури.

Визнані особистістю соціальні цінності перетворюються на її ціннісні орієнтації. Ціннісні орієнтації — сприйняття особистістю певних цінностей і визнання їх за цілі життя чи основні засоби досягнення таких цілей, що є найважливішим фактором, який регулює, детермінує мотивацію особистості і її поведінку. Щоб заволодіти об'єктом, який є цінністю для людини, вона часто здатна пожертвувати самим дорогим.

Докладно вивчав орієнтацію Т. Парсонс. У своїй структурно-функціональній теорії він трактує орієнтацію як здатність суб'єкта дії:

· вичленяти потрібні об'єкти з навколишнього середовища — пізнавальна, чи когнитивна;

· вирізняти об'єкти, що мають значення для вдоволення його потреб — катектична;

· здійснювати порівняльну оцінку об'єктів щодо спрямованості дії — оцінна.

Т. Парсонс виділяє такі ціннісні орієнтації, що регулюють дії альтернативи (крайні точки континуумів оцінки орієнтації):

· афективність — афективна нейтральність (емоційне чи спокійне ставлення до об'єкта);

· специфічність — дифузність (прагнення до певної обмеженої мети чи до кількох змішаних);

· універсалізм — партикуляризм (застосування загальних чи унікальних критеріїв оцінки об'єктів);

· колективізм — індивідуалізм (прагнення до досягнення переважно колективних чи індивідуальних цілей);

· приписування — досягнення мети (очікування дій, зв'язаних з приписуваними чи досягнутими цілями, ролями, статусами).

Важливо знати, що залежно від ставлення до об'єкта виділяється так звана інструментальна орієнтація, коли певний об'єкт (річ, предмет, суб'єкт чи вид діяльності) розцінюється як засіб досягнення інших цілей.

Орієнтація буває експресивною за наявності емоційної прихильності до об'єкта, а не просто в разі його оцінювання щодо практичної користі.

Завдяки ціннісній орієнтації людина ніби виривається з полону мотивів і прямує до цінностей. Цінності стають метою її життя, решта відступає на другий план. Якщо такими є цінності праці, то вона із примусової перетворюється на вільну.

Мета виконує інтегруючу роль: стимули і цінності, якщо вони усвідомлюються людиною, стають метою її праці. Коли в людини щось не виходить з досягненням мети, то вона відчуває невдоволення.

Невдоволення — емоційно забарвлений стан збалансованості між прагненнями (запитами, потребами) і мірою їх реалізації. Невдоволення є сигналом про те, що з досягненням мети не все гаразд. Причинами невдоволення можуть бути: 1) слабкі стимули (низька заробітна плата); 2) нереалізовані мотиви (невизнання керівником); 3) неможливість досягти мети, реалізувати головну цінність життя.

Невдоволення з перших двох причин є ситуативним і легше піддається управлінському впливу. Невдоволення через неможливість реалізувати головні цінності життя індивіда є стійким, тривалим і зазвичай має прихований характер.

Ступінь задоволення працею, що є головним у вивченні соціології, — це суб'єктивна оцінка працівниками можливостей реалізації своїх вимог до змісту, характеру та умов праці. Задоволення є комплексним показником, оскільки воно визначається не тільки змістом і характером праці, а й умовами праці, зарплатою, відносинами в колективі тощо. Цей показник є визначальним у трудовій адаптації працівників.

Трудовий процес, незважаючи на його детальну нормативну регламентацію, проявляє себе через множину індивідуальних і групових видів трудової поведінки і є унікальним у тому сенсі, що реалізується через пристосування людини до його функціонально-технологічних умов. У трудовому процесі відбувається поєднання об'єктивно заданого нормативними приписами і особисто значущого, яке сформоване на основі інтересів, ціннісних орієнтацій і прагнень, — усього того, що свідчить про самореалізацію індивіда, мотивує його поведінку.

Поведінка людини в трудовій діяльності має дуже складну структуру. З одного боку, людина підпорядковує свої дії приписам і нормам професійного середовища, а з другого — вона як активний і відносно самостійний агент вибирає альтернативні напрямки поведінки. Трудова поведінка людини свідчить про те, як людина розуміє соціальне оточення, як саме визначає своє місце в суспільному виробництві, що вважає найбільш значущим для реалізації професійного потенціалу. Свої трудові вчинки людина здійснює, усвідомлюючи і порівнюючи соціокультурні й нормативні компоненти трудової ситуації із власними інтересами, потребами та професійними можливостями. Інакше кажучи, людина мотивує свою трудову поведінку, «пропускаючи» зовнішні чинники через свою свідомість.

Трудова мотивація — це процес вибору людиною обґрунтування свого способу участі в трудовій діяльності.

Основи чи передумови мотивації називають мотивами. Вони визначають предметно-змістовий аспект мотивації, її домінанти і пріоритети. Мотивами є значимі фактори соціального і предметного оточення, а також цінності, установки, переконання особистості. Звідси випливають мотивація зовнішня, не зв'язана зі змістом певної діяльності, з розв'язанням якихось завдань, проте, зумовлена зовнішніми обставинами (заробітна плата, відносини в трудовому колективі, режим роботи як мотиви до праці), і внутрішня, зв'язана не із зовнішніми обставинами, а із самим змістом діяльності, розв'язанням певних завдань, їх сенсом (цінностями, установками, переконаннями особистості).

Трудова діяльність людини, як правило, ґрунтується одночасно на кількох мотивах, що становлять так зване мотиваційне ядро. Воно має певну ієрархічну структуру, що залежить від конкретної трудової ситуації:

· вибір фаху або місця роботи;

· повсякденна праця за вибраним фахом;

· трудовий конфлікт;

· зміна місця роботи або фаху;

· інновації, зміна характеристик зовнішнього середовища.

За ринкових умов особливого сенсу набуває вивчення мотивів вибору та зміни фаху або місця роботи. У зв'язку із цим стають актуальними проблеми опосередкованого стимулювання, тобто створення умов для таких трудових ситуацій, що спонукають особистість діяти в певний, заздалегідь передбачений спосіб.

Постійне підтримування дієздатності й позитивної мотивації працівників називається соціальним регулюванням трудової поведінки. Соціальне регулювання здійснюється за допомогою різних (економічних, адміністративно-правових, соціально-психологічних) методів, які спонукають (мотивують), примушують і стимулюють людину до виконання своїх службових обов'язків, формують відповідні взірці трудової поведінки.

Мотивація як внутрішній збудник зумовлена необхідністю задоволення певних потреб. Російський соціолог В. Верховій трактує потребу як турботу індивіда про забезпечення необхідних умов власного існування, самозбереження, прагнення збереження стійкої рівноваги із середовищем. Це усвідомлення індивідом необхідності певних матеріальних і духовних благ.

Потреби спонукають людину до економічної діяльності; нагородою за таку діяльність стають багатство, кар'єра, влада.

Зі збільшенням доходів і поліпшенням добробуту намагання Задовольнити потреби стають реальністю. У людини з'являється почуття власної гідності, незалежності.

Природним для будь-якої людини є прагнення до життєвих вигод. Людина не може почувати себе особистістю, якщо вона не задовольнятиме своїх матеріальних потреб. Людина усвідомлює свою гідність тільки тоді, коли її не пригнічують матеріальні турботи, дрібні буденні нестатки.

Немає жодного аспекту життєдіяльності людини, якого б не стосувалися проблеми потреб. Вони постійно зростають, ускладнюються, і це є передумовою розвитку і вдосконалення Особистості людини.

Потреби є основою діяльності людини, її внутрішнім спонукальним мотивом. Зміст потреб визначається як особистісними оцінками, критеріями, установками і цінностями людини, так і об'єктивними умовами її життєдіяльності, рівнем розвитку економіки, культури.

Залежно від того, які види потреб (матеріальні, культурні чи соціальні) є пріоритетними, на тому чи тому життєвому етапі формуються різні групи мотивів. Найбільшу групу мотивів зв'язано з обґрунтуванням вибору сфери професійної і трудової спеціалізації. Це можуть бути мотиви забезпечення життєво важливих благ, які здебільшого пояснюються матеріальною заінтересованістю та орієнтацією на заробіток; мотиви життєвого покликання з домінуючою орієнтацією на зміст праці; мотиви престижу з орієнтацією на певний статус.

Класифікація потреб

Тільки сукупна дія цих мотивів може сформувати повне задоволення людини своєю працею, що буває нечасто.

У вітчизняній соціології домінують дві концепції мотивації праці. Одна з них зв'язує зміни в ставленні до праці лише зі змінами в системі матеріального стимулювання, а інша — зі змінами в змісті й характері самої праці. Російський соціолог О. Здравомислов спробував поєднати ці концепції.

Згідно з концепцією О. Здравомислова існують чотири рівні мотивації трудової діяльності. Перший, вихідний, рівень — матеріальна заінтересованість у результатах праці. Людина в будь-якому суспільстві працює насамперед задля того, щоб придбати певну кількість матеріальних благ, необхідних для неї самої та для її сім'ї.

Проте, щоб заробіток справді був стимулом до праці, він має відповідати не тільки індивідуальному трудовому внеску працівника, а й соціальній нормі, що склалася. Людина оцінює свій заробіток, порівнюючи його з тим, скільки одержують інші, і з тим, що можна на нього купити.

Другий рівень — зміст праці. Людина працює не тільки заради заробітку, а і з інтересу до змісту самої роботи. Буває, що людина вибирає роботу, яка оплачується не дуже високо, але захоплює її своїм змістом.

Третій рівень визначається взаємовідносинами в колективі, де людина працює, з керівником, колегами по роботі. Часто людина переходить на іншу роботу тільки через те, щоб потрапити до іншого колективу, в оточення приємних для неї людей.

Четвертий рівень мотивації — усвідомлення сенсу своєї праці. Цей рівень вінчає всю систему мотивації, ніби підносить її на новий щабель. Людина усвідомлює, заради чого вона працює, розуміє свою значущість, місце в суспільстві, необхідність працювати якісно і продуктивно. Ясна річ, кожний наступний рівень мотивів не відміняє попереднього.

Будь-яка концепція мотивації трудової діяльності в різних ситуаціях матиме різну результативність. Тому дослідження ставлення до праці неможливе без конкретного аналізу форм його прояву в установках і поведінці індивідів. Розгляд ставлення до праці як емпіричного феномену потребує відповіді на запитання: які конкретно вияви економічних відносин формують соціально-типові установки на працю і через які дії ці установки найбільше проявляються.

Соціальним установкам, особистісним диспозиціям, які акумулюють природні задатки індивіда, його соціальний досвід і мотивують його поведінку, належить особливе місце в системі мотивації.

Соціальна установка — загальна орієнтація індивіда на певний соціальний об'єкт, його готовність до певної активності і дій стосовно даного об'єкта. За В. Томасом і Ф. Знанецьким, соціальна установка є суб'єктивною орієнтацією індивіда як члена групи, спільноти, суспільства на ті чи ті цінності, що приписують певні соціально визнані способи поведінки. Соціальна установка має три аспекти:

· когнитивний — усвідомлення об'єкта;

· афективний — емоційна оцінка об'єкта;

· поведінковий — послідовна поведінка стосовно об'єкта. Відповідно до цих аспектів соціальна установка виконує функції пристосування, пізнання, саморегуляції та захисту.

Залежно від того, на який об'єктивний фактор діяльності спрямована установка (мотив, мету, умову діяльності) виділяються такі її рівні: смисловий, цільовий і операційний.

Зважаючи на потреби, на підставі яких виникають установки, останні поділяються на фіксовані, актуальні, елементарні. Установка може виникати на основі потреби, що багато раз реалізується в одній і тій самій ситуації. Після закінчення дії така установка не зникає, а переходить у «потенційний стан» готовності діяти в такий самий спосіб за умови появи того самого поєднання потреби і ситуації. Така установка називається фіксованою.

Установка, яка припиняє існувати відразу після завершення дії, що регулювалася нею, і її місце посідає інша установка, називається актуальною.

Елементарні установки не усвідомлюються індивідом, формуються на основі життєзабезпечуючих потреб і реалізуються в самих простих предметних ситуаціях.

Схильність індивіда до певного типу поведінки в тій чи тій ситуації є його диспозицією.

Вищим типом спрямованості особистості є переконання, тобто система досить сталих поглядів, соціальних цінностей, ідеалів, принципів, норм, установок, що глибоко засвоїлися у свідомості людини.

Мотиватором поведінки особистості є також її функціональний стан, який визначає можливість і успішність реалізації різних видів діяльності.

Аналіз проблем праці і ставлення до неї в контексті способу життя дає змогу оцінити багатоманітність потреб суб'єкта праці, джерела формування яких виходять за межі трудової організації. Такий підхід полягає в тім, що визначається місце праці у способі життя, у системі цінностей суб'єкта, залучення суб'єкта до трудової діяльності, продуктивність його праці; місце працівника у структурі трудової організації (рівень відповідальності, визначеність трудових функцій), його соціальні характеристики. Вивчення суб'єкта праці на робочому місці передбачає з'ясування його особистих інтересів і дає змогу виявити можливості реалізації його трудового потенціалу, особистої активності у формуванні власного способу життя.

Інтерес — це спрямованість суб'єкта на значимі для нього об'єкти, зв'язані із задоволенням його потреб. Інтереси приводяться в дію мотиваційним механізмом, що є сукупністю зовнішніх та внутрішніх факторів, тобто стимулів, які спрямовують людину на здійснення певної трудової діяльності (стимулюють працю) з метою задоволення власних потреб.

Стимулювання праці — спонукання до праці через заохочення, винагороди за трудові зусилля. Це форма опосередкованого впливу на поведінку людей на відміну від наказів, розпоряджень, завдань, норм, які є елементами примусового управління працею. Стимули — це зовнішні чинники, збуджувальні причини поведінки.

Стимули поділяють на:

· матеріальні — умови і форми отримання матеріальних благ, що спонукають працівника до активної діяльності (виробничі умови, заробітна плата, премії, додаткова відпустка тощо);

· моральні — певна система моральних заохочень, що включає різні форми соціальної оцінки цієї діяльності;

· соціальні — засновані на задоволенні потреб у самореалізації, певному соціальному оточенні тощо.

Вирішальним для залучення людей до трудової діяльності є матеріальний стимул. Він буде дійовим лише тоді, коли результати праці правильно оцінюються ринком, а це можливо лише за умов конкуренції. Незароблені гроші не можуть бути стимулом, незаслужені пільги і привілеї підривають ринкові стимули.

Нині в Україні виняткового значення набуває потреба посилення стимулюючої ролі доходів, бо без цього неможливий економічний розвиток. Необхідно розширяти ринок збуту, а цього не можна зробити за низької купівельної спроможності населення. Відомий американський менеджер Лі Якокка зауважував, що цементуючим елементом усієї демократії є робітник, який заробляє 15 доларів за годину. Це саме та людина, яка може купити дім, автомобіль, холодильник. Саме вона є рушійною силою економіки.

Поряд з матеріальними стимулами діють моральні. Треба зважати, що люди навіть з великими амбіціями, але з малим матеріальним достатком дуже чутливі до моральних стимулів. А забезпечених людей надзвичайно інтересують престижність праці, просування по службі, можливість збільшення вільного часу, поліпшення умов праці тощо.

В економічно розвинутих країнах нагромаджено позитивний досвід щодо застосування комплексного стимулювання на основі систем «гуманізації праці», «якості робочого часу» тощо.

Матеріальні мотиви порівняно зі стимулами, які є об'єктивною категорією, мають суб'єктивно-ідеальний характер. Вони зв'язані зі світоглядом, економічною свідомістю та культурою людини. Мотиви — це, власне, стимули, які пройшли через свідомість людини, або самостимули. Система стимулів проявляється через внутрішні особисті мотиви людини, які залежать від її матеріального забезпечення і життєвого досвіду, моральних якостей, переконань, звичок. Глибинною підвалиною мотивів економічних дій, як уже було сказано, є прагнення до успіху, свободи, добробуту.

Коли під впливом стимулів і мотивів відбувається реалізація особистих інтересів, то це значить, що сформувалася заінтересованість людини в певному об'єкті, опанування якого і є задоволенням потреб (див. рис).

Схема мотиваційного механізму трудової діяльності людини

Матеріальні інтереси за своєю суттю близькі до потреб, це ніби форма їхнього прояву. Інтереси проявляються в поведінці людини, вони різні. У кожної людини, кожної соціальної групи є власні інтереси. Не можуть бути абсолютно однаковими особисті інтереси найманого робітника, підприємця, менеджера і державного чиновника. Але всі вони можуть об'єднатися навколо найважливіших суспільних інтересів.

Особистий інтерес завжди був первинним серед економічних інтересів. Будь-яка політика зазнає краху, якщо вона не спирається на особистий інтерес.

Матеріальним носієм особистого економічного інтересу є грошовий дохід. Реалізуючи особистий економічний інтерес, людина орієнтується на певний зиск, якусь вигоду. Досягнення цього за умов ринкової економіки є основою економічного самоствердження особистості.

Якщо в конкретному економічному середовищі люди не можуть цивілізованими засобами досягти певних матеріальних результатів, то їхні інтереси спрощуються і виступають як економічні інстинкти. Це сукупність актів поведінки людини, що виникають як реакція на зовнішні економічні обставини і спрямовані на забезпечення нагальних життєвих функцій людини.

Нині в Україні процес формування ринкових відносин віддано здебільшого на відкуп найпримітивнішим інстинктам — інстинкту збагачення й інстинкту самозбереження. Між іншим, економічні інстинкти лише допомагають вижити, основою прогресу вони бути не можуть.

НАЦІОНАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ

З народженням дитини з'являється Всесвіт, у центр якого вселяється новонароджений. Цей мінливий Всесвіт розвиває дитину, надає їй досвіду у пізнанні цього ж Всесвіту.

Людські цивілізації витворили безліч виховних систем, відомих і невідомих, популярних і непопулярних, локальних і епохальних, кожна з яких посідає певне місце у вдосконаленні людини.

Кожний народ, витворюючи свою виховну систему, звертається до певних ідеалів, максимально заглиблюючись у сиву минувшину та ідеал майбутнього. Творці виховних ідеалів у творенні душі й тіла людини використовували безліч прийомів і методів виховання відповідно до національних та релігійних традицій. Багато виховних ідеалів разом зі своїми народами пішли в небуття. На превелике щастя, українські виховні традиції, котрі існували протягом тисячоліть, пройшовши часи розквіту та занепаду, не випали з великої спіралі людської еволюції, постійно вкладаючи «українські виховні цеглини» від підмурка до вершин спільної культурно? аури земного співтовариства.

Особливе місце в українських виховних системах відводилось індивідуальності дитини, що є основою розвитку в нескінченності сприйняття Всесвіту, гармонії індивідуального у множинному та множинного в індивідуальному.

Пізнання світу дитиною розпочинається в сім'ї, тому в концепції національного виховання стрижневим є сімейне виховання. Дідусь — бабуся, батько — мати, їхні діти — це згусток часу, неперервний зв'язок теперішнього, минулого і майбутнього. Сім'я — це гармонійний ланцюг розвитку людства.

Творець творить творіння. Творіння, розвиваючись, стає творцем, використовуючи його досвід, будучи одночасно в одній особі, діалектично поєднуючи творця і творіння.

Розуміння сім'єю вільного неперервного розвитку дитини закладає міцний підмурок ненасильницького співіснування дитини в сім'ї, суспільстві, пізнання неперервності і вічності світобудови. Концепція дає змогу педагогам гармонійно ввійти на етапі переходу творіння у творця в його оточення, співпрацювати з дитиною, - творити разом із нею. Ми практично відмовились від поняття «формування», яке протягом значного часу існувало у радянській педагогіці. До дитячої душі необхідно ніжно торкатися інструментами виховання, вміти і знати, як це зробити, щоб незашкодити дитині, а допомогти струнам дитячої душі вільно виражати гаму почуттів. Тому концепція особливу увагу приділяє необхідності вчителю, вихователю постійно вдосконалювати свою майстерність, вміння аналізувати свої дії, вчасно вносити корекцію у взаємодіяльність.

З часом прийдемо до пізнання дітьми світобудови у неперервному процесі, а не крізь вікна математики, фізики, хімії та ін. Концепція ставить саме такі завдання на майбутнє, враховуючи нинішній досвід та надбання минулих поколінь.

У виховній роботі важливо використати позитивний набуток не тільки багатьох поколінь свого народу, а й інших народів.

Українська виховна система має певні надбання. Тут ми можемо простежувати виховні елементи народів сходу і заходу, півдня і півночі. Тому дуже важливо, готуючи майбутнього педагога, вихователя, матір і батька, знайомити їх з різноманітними філософськими та релігійними течіями, діалектикою неперервності світобудови, щоб ці знання передавались дітям. Передавались, а не нав'язувалися, з тим, щоб дитина у зрілому віці побудувала власний Всесвіт, зі своїм розумінням, із розумінням гармонійного співіснування безлічі таких Всесвітів, у центрі кожного з яких знаходиться інша людина. Право на свій Всесвіт і обов'язок поважати кожний з нескінченної кількості Всесвітів інших — таке право і обов'язок незаперечні. Ці поняття відображені концепцією в діалектичній єдності свободи та обов'язку.

Особлива увага в концепції приділяється творенню культурної аури людини. Адже людство на порозі третього тисячоліття робить кроки від розуміння людиною себе як «істоти розумної» ще й до «істоти культурної».

Будь-яка концепція для того, щоб не бути мертвона-родженою, мусить давати педагогам можливість вільного творення, вдосконалення, переходу на вищий щабель взаємовідносин вихователь — вихованець. Концепцію ми розглядаємо як стартову лінію в творенні складного мережива краси виховання, любові та взаємолюбові у процесі пізнання і творення. Дієвість, життєздатність концепції, схваленої Управлінням виховної роботи Міністерства освіти України, Вченою радою інституту системних досліджень освіти, Всеукраїнською педагогічною радою, визначать батьки і діти, педагоги і вихованці і, зрештою,— час. Ми будемо вдячні за отримані листи з критикою, пропозиціями, спрямованими на вдосконалення виховання світлого творіння — дитини.

1. Сутність і особливості національного виховання

Український народ вступив у нову еру свого історичного розвитку. Разом із перспективами вільного розвитку Української держави відкрилися широкі можливості для розквіту освіти, науки, культури, що вимагає докорінної перебудови процесу виховання молодого покоління.

Державна національна програма «Освіта» визначила стратегію розвитку освіти в Україні, пріоритетні напрямки та шляхи «створення життєздатної системи безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації».

В Україні, як і в інших країнах світу, історично склалася своя система виховання, яка максимально враховує національні риси і самобутність українського народу. Тривалий час вона нехтувалась, заборонялась завойовниками України, а в останні десятиріччя взагалі була відкинута і замінена так званою системою комуністичного виховання. Нині, спираючись на глибинні національно-виховні традиції свого народу, національна система виховання поступово відроджується. Сучасна його модель враховує такі важливі особливості сьогодення, як перехід України від соціалістичних відносин до ринкових, національне відродження усіх сфер життя українського суспільства і процес розбудови самостійної, незалежної держави.

Поняття «національне виховання» вбирає в себе всі названі особливості сучасного стану країни. По-перше, воно рівнозначне державному, хоча останнє є вужчим, одиничним стосовно національного як загального. Державне виховання є найвагомішою складовою національного виховання, воно здійснюється державними установами, інститутами, а загальнонаціональне діє і поза їх межами, має значно ширший діапазон впливу на процес соціалізації особистості.

По-друге, в жодній країні світу немає виховання «взагалі». Воно завжди має конкретно-історичну, національно-державну форму вираження і спрямоване на формування громадянина конкретної держави, яка не може бути безнаціональною.

І, нарешті, національне виховання найбільш відповідає потребам відродження України. Воно однаково стосується як українців, так і представників інших народів, що проживають в Україні. Саме принцип етнізації виховного процесу і передбачає надання широких можливостей представникам усіх етносів для пізнання своєї історії, традицій, звичаїв, мови, культури, формування власної національної гідності. І через пізнання власної історико-культурної спадщини допомагає пізнати глибинність взаємозв'язків кожного з них з українською нацією, її державою, переконатися, що саме українська незалежна, суверенна держава охороняє національні права всіх громадян України.

Таким чином, національне виховання — це створена упродовж віків самим народом система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації молоді, передавати їй соціальний досвід, надбання попередніх поколінь. Науково обгрунтоване, правильно організоване національне виховання відображає історичну ходу народу, перспективи його розвитку.

Актуальність створення системи національного виховання в умовах держави України визначається потребами суспільства у всебічній активізації інтелектуального і духовно-творчого потенціалу національних та загальнолюдських цінностей, суперечливими процесами включення особистості в соціальне життя, необхідністю забезпечення єдності, наступності та послідовності виховних впливів різних соціальних інститутів, постійного коректування виховного процесу.

У пошуках нової системи виховання на перший план висуваються гуманістичні ідеї та орієнтири, що грунтуються на повазі до особистості дитини, турботі про її розвиток. Такий підхід передбачає визначення кожного вихованця як унікальної особистості, його прав, ставлення до нього як суб'єкта власного розвитку, опору у його вихованні на сукупність знань про людину та високий професіоналізм.

Концепція має на меті визначення стратегії розвитку наскрізної системи виховання молодого покоління України, наповнення виховання гуманітарним змістом, котрий узгоджується з кращими надбаннями цивілізації, орієнтований на соціалізацію, безпосередній розвиток Людини і відповідає потребам її самореалізації та актуальним завданням відродження національної культури, становлення Української держави.

2. Принципи національного виховання

Народність — єдність загальнолюдського і національного. Національна спрямованість виховання, оволодіння рідною мовою, формування національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу: прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщи-

ни, народних традицій і звичаїв, національно-етнічної обрядовості всіх народів, що населяють Україну;

п ри р о д о ві д п о ві д н і с т ь виховання — врахування багатогранної і цілісної природи людини, вікових та індивідуальних особливостей дітей, учнівської та студентської молоді, їх анатомічних, фізіологічних, психологічних, національних і регіональних особливостей;

культуровідповідність виховання — органічний зв'язок з історією народу, його мовою, культурними і побутовими традиціями, з народним мистецтвом, ремеслами і промислами, забезпечення духовної єдності та спадкоємності поколінь;

гуманізація виховання — створення умов для формування кращих якостей та здібностей дитини, джерел її життєвих сил; гуманізація взаємин між вихователями і вихованцями, постановка виховання в центр навчально-виховного процесу, повага до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довір'я до неї; виховання гуманної особистості, щирої, людяної, доброзичливої, милосердної;

демократизація виховання — усунення авторитарного стилю виховання. Співробітництво вихователів і вихованців. Сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визначення його права на свободу, на розвиток здібностей і виявлення індивідуальності. Формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини, її громадянською відповідальністю;

безперервність виховання;— досягнення цілісності і наступності у вихованні, перетворення його у процес, що триває впродовж усього життя людини. Нероздільність навчання і виховання, що полягає в їх органічному поєднанні, підпорядкуванні змісту навчання і виховання формуванню цілісної та всебічно розвиненої особистості;

етнізація виховного процесу — наповнення виховання національним змістом, спрямованим на формування самосвідомості громадянина. Принцип етнізації однаково стосується представників усіх народів України. Створення можливості всім дітям навчатися у рідній школі, виховувати національну гідність, національну свідомість, відчуття етнічної причетності' до свого народу. Відтворення в дітях менталітету свого народу, увічнення в підростаючих поколіннях специфічного, що є в кожній нації, виховання дітей як типових носіїв національної культури, продовжувачів справи батьків. Принцип етнізації — невід'ємний складник соціалізації дітей;

диференціація та індивідуалізація виховного процесу — врахування у виховній роботі рівня фізичного, психічного, соціального, духовного, інтелектуального розвитку вихованців, стимулювання активності, розкриття творчої індивідуальності кожного;

послідовність, систематичність і варіативність форм і методів виховання;

свідомість, активність, самодіяльність і творча ініціатива учнівської молоді, поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів;

зв'язок виховання з життям, трудовою діяльністю народу і продуктивною працею. Прищеплення любові до праці і поваги до людей праці. Ознайомлення з основами сучасного промислового і сільськогосподарського виробництва, будівництва, транспорту, сфери обслуговування. Розвиток у дітей і молоді трудових навичок і вмінь, готовності до життєвої адаптації в умовах ринкових відносин;

інтегративність — єдність педагогічних вимог школи, сім'ї і громадськості. Організація родинного виховання та освіти як важливої ланки виховного процесу і забезпечення педагогічного всеобучу батьків. Здійснення гуманних, стійких і єдиних вимог до дітейз боку різних соціальних інститутів, посилення педагогічного впливу на них, підвищення спільними зусиллями ефективності виховного процесу.

3. Національне виховання як фактор цілісного формування особистості. Основні напрями національного виховання

3.1. Формування особистості — неперервний і винятково складний процес, де діє багато факторів, на основі яких розкриваються потреби, інтереси, нахили, здібності, характер, а також здоров'я, працездатність і довговічність. Розвиток особистості здійснюється в процесі її соціалізації, виховання і саморозвитку, що є компонентами цілісного процесу.

Соціалізація — процес двобічний. З одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству і соціальним групам, до яких він належить. А з другого — в процесі соціалізації він активно входить у систему соціальних зв'язків і набуває соціального досвіду.

Соціалізація протікає під впливом великої кількості обставин, які умовно можна звести до трьох груп — це макрофактори (суспільство, держава, планета, світ і навіть космос), мезофактори (етнокультурні умови і тип поселення, в яких живе і розвивається

людина), мікрофактори (сім'я, дитячий садок, школа, позашкільні виховні установи, релігійні організації, товариство ровесників, засоби масової комунікації та інші інститути виховання). Вони різною мірою безпосередньо впливають на кожну конкретну людину, динамічно змінюються в умовах НТР самі, змінюється їх питома вага в соціалізації підростаючих поколінь.

3.2. Виховання — цілеспрямоване управління процесом розвитку особистості — є частиною процесу
соціалізації, що знаходиться під певним соціальним і педагогічним контролем і відбувається через освіту
і організацію життєдіяльності вихованців.

Провідною метою виховання залишається ідеал всебічно розвиненої особистості, що йде з глибини віків. Він орієнтує на широкий особистісний підхід, застерігає від зведення виховання до однобокої і пасивної адаптації молоді в конкретних умовах суспільства.

Було б помилковим розуміти всебічний розвиток як сукупність окремих — інтелектуальних, фізичних, моральних, естетичних, трудових — сторін чи якостей особистості. Всебічний розвиток передбачає їх органічну єдність, цілісність буття, свідомості і самосвідомості, запитів і поведінки людини.

3.3 Головною метою національного виховання на сучасному етапі є передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду і на цій основі формування особистісних рис громадянина України, які включають у себе національну самосвідомість, розвинену духовність, моральну, художньо-естетичку, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту.

Найважливішою громадянською рисою особистості є сформованість національної самосвідомості, любові до рідної землі, свого народу, готовності до праці в ім'я України. Формування національної самосвідомості передбачає освоєння молоддю своєї етнічної спільності, національних цінностей (мови, території, культури), відчуття своєї причетності до розбудови національної державності, патріотизм, що сприяє утвердженню власної національної гідності, внутрішньої свободи, гордості за свою землю. Національна ідея має бути не просто атрибутом національної свідомості, чисто духовним феноменом, а поштовхом до практичних справ, як було у кращих синів і дочок нашого народу споконвіку.

3.4. Дійовим засобом відродження нації є формування в людини почуття національної гідності і гордості за

свою Батьківщину, відмова від почуття національної меншовартості, що втілювалося в понятті «поваги до старшого брата», нав'язуванні думки про перевагу його культури над нашою. Метод тут був очевидний: забрати в народу його історію, всі ознаки національно-культурної гордості, всі цінності, що визначають його обличчя, а що «не забирається»,— змусити забути.

У справі відновлення почуття національної гідності величезне значення має висвітлення правдивої історії культури та освіти нашого народу, повернення до культурних надбань, відкриття замулених сторінок нашої спадщини. Неабияку вагу тут має викладання історії української культури, народознавства, повернення імен видатних українських вчених, художників, композиторів, митців слова, культурних діячів, видатних політиків, імен тих українців, які збагачували чужу культуру, починаючи з відомих імен Юрія Котермака, Феофана Прокоповича, Григорія Конисько-го і завершуючи постатями останніх століть: Михайла Остроградського, Юрія Кондратюка, Сергія Корольова, Архипа Люльки, Івана Пулія, Володимира Вернадського, не кажучи вже про такі популярні в культурі постаті як І. Рєпін, П. Чайковський, М. Гоголь, К. Ушинський та ін. На зорі становлення російської академії наук серед 20 академіків 13 були українцями, вихованцями Києво-Могилянської академії. В 1775 році з 10 членів священного Синоду 9 були українці. Усі єпископські кафедри займали лише українці. Із 127 архієреїв Росії — 70 були українцями. За неповними даними, наприкінці XIX — початку XX ст. за межами України працювали понад 200 вчених — українців, які мали у світі неабиякий авторитет.

3.5. Процес становлення демократичних стосунків потребує, щоб кожна людина могла реалізувати своє право на вибір, у тому числі — на вибір ідеологічної та політичної позиції. У цій ситуації найперше не слід плутати поняття «ідеологія», що є переважно груповою («класовою») формою свідомості, з поняттям патріотизму, відданості Батьківщині, які є категоріями загальнонародними, загальнонаціональними і загальновизнаними.

Жодна ідеологія не повинна обмежувати свободу переконань, поглядів, думок, а тому не повинно бути й мови про введення в систему освіти будь-якої офіційної, загальнообов'язкової ідеологічної орієнтації.

Таким чином, тенденція до деідеологізації національного виховання зовсім не суперечить прагненню школи та інших навчально-виховних закладів здійснити політичне виховання, виховати українського патріота з високою політичною культурою. Термін «деідеологізація» означає усунення монопольного панування однієї ідеологічної доктрини над усіма іншими формами свідомості. Ніяка групова ідеологія не повинна мати переваг і підтримки з боку керівників навчально-виховних закладів та політичних організацій. Всі використовувані у навчальних закладах символи повинні відповідати державним законам і загальнонародним вартостям. Визнання плюралізму ідеологій і політичних поглядів веде до формування в учнів і молоді здатності терпимо ставитись до поглядів інших людей, поважати чужі думки.

Другим же кроком деідеологізації навчальних закладів, отже, й політичного виховання, є оцінка всіх ідеологій через призму загальнолюдських гуманістичних цінностей: ідеалів добра, ' правди, краси, справедливості, совісті, людської гідності тощо. Це означає, що антигуманні ідеологічні доктрини, які передбачають класову (групову) ненависть, заздрість, спираються на ниці помисли в людині, не мають права посилатися на плюралізм і повинні повсюдно заперечуватися з позицій гуманізму. Не можна ставити на одну площину добро і зло, Бога і сатану лише тому, що цього вимагає ідея плюралізму. Саме з цих міркувань повсюдно у демократичних державах заборонено поши- рення ідеології фашизму. Мета українського національного виховання не лише в тому, щоб прищепити дитині чи юнаку відданість ідеалам Добра, Правди, Свободи та ін., але й сформувати в них моральну готовність і вміння боротися зі злом, розвінчувати його і з цих позицій оцінювати свої вчинки.

3.6. Вірність Україні є невід'ємною ознакою національно свідомого громадянина. Формування патріотичних
почуттів означає вироблення і зміцнення високого ідеалу служіння своєму народові, готовності до трудового та
героїчного подвигу в ім'я процвітання своєї держави, прагнення бачити її незалежною. У зміцненні патріо
тичних почуттів велику роль відіграє героїко-патріотичне виховання, покликане формувати бойовий, морально-
психологічний дух, спонукати до фізичного вдосконалення громадянина-патріота, виробляти глибоке розу
міння громадянського обов'язку, готовність у будь-який час стати на захист Батьківщини, оволодівати військови
ми і військово-технічними знаннями, а також вивчати бойові традиції та героїчні сторінки історії українського
народу, його Збройних сил.

Вихованець національної школи має виростати патріотом України. І якщо намагання державної системи освіти зробити росіянина «українцем» є порушенням прав людини, то її прагнення, щоб і росіянин, і єврей, і поляк поруч з українцем були чесними громадянами і патріотами, шанували закони і традиції народу України, на землі якої живуть, є цілком правомірним.

3.7. Громадянсько-державний рівень становлення національної свідомості передбачає турботливе ставлення до національно-культурних вартостей інших народів, прищеплення почуття національної, расової, конфесій
ної толерантності.

Таким чином, слово «українець», як і слова «француз», «німець», «росіянин», може виражати щонайменше три поняття: а) людину, причетну до свого етносу; б) людину, яка усвідомлює себе часткою нації і поділяє з нею її долю; в) громадянина своєї держави, у нашому разі — України. Саме в останньому випадку ми говоримо: американець українського походження, француз польського походження тощо. Із розвитком громадянсько-державної свідомості нормальним буде сказати і «українець російського походження», «українець єврейського походження» тощо.

3.8. Важлива роль у національному відродженні України відводиться вивченню української мови, бо
лише завдяки їй можна глибше пізнати традиції, звичаї, психологію, національний дух українців, подолати
національний нігілізм, яничарство, які культивувалися в Україні протягом століть. Мова — це основа націо
нальної гідності, і ставлення до неї є виявом національної самосвідомості, а відтак і громадянської позиції.
Підвищення мовної культури, статусу національних мов сприятиме зміцненню міжетнічних стосунків, культури відносин людини і нації, а також виробленню доброзичливого ставлення до представників
інших етносів та народів, загальнолюдських цінностей.

3.9. У формуванні духовності особистості чільне місце посідає світогляд як узагальнена система поглядів
на світ і на своє місце в ньому, розуміння смислу життя. Світогляд є визначальним у житті людини, спрямовує її
поведінку, пізнавальну і творчу діяльність, приводить у систему одержані знання, враження, спостереження.

Світогляд, який виявляється у поглядах, ідеалах особистості, її наукових знаннях, може бути найбільш повно сформованим, правильно і емоційно сприйнятим за умови найтіснішого його зв'язку з народним, національним світоглядом. Останній вбирає у себе кращі зразки ідей народовладдя, гуманізму, народної моралі та естетики, які найбільш повно відображені в народній міфології, фольклорі, календарно-сімейній обрядовості тощо.

Збагачення духовності особистості передбачає освоєння як національних, так і світових надбань культури.

Національне і загальнолюдське мусять розглядатися як дві сторони єдиного загальнолюдськогр процесу. Адже немає самого по собі загальнолюдського. Воно завжди функціонує завдяки національному і виявляє себе через національне. Глибинне освоєння, збагачення національного є водночас освоєння загальнолюдського, його збагачення.

Практика засвідчує, що найбільш успішно загальнолюдські цінності засвоюються у єдності з національною культурою. Наприклад, пізнання перлин національного мистецтва допомагає глибше зрозуміти пісенні, музичні, танцювальні жанри народів ,світу, національний фольклор, . у якому відображено культурно-історичний, мистецький шлях народу (думи,, пісні, скоромовки, прислів'я, приказки тощо), допомагає збагнути менталітет народу, його неповторність.

Значне місце у формуванні духовності людини посідає родинно-побутова культура, в якій найбільш повно закладені норми стосунків у сім'ї, виховання шанобливого ставлення до батьків, жінки-матері, дідуся, бабусі і т. д. Зміст родинно-побутової культури сприяє збереженню рідної мови, традицій, історії родоводу, забезпечує духовну єдність поколінь, неперервність минулого, сучасного і майбутнього нації, суспільства.

Духовність особистості означає її інтелектуальний розвиток, що здійснюється як у процесі взаємодії людини' з суспільством, природою, так і шляхом цілеспрямованої навчально-виховної роботи за умови нерозривної єдності, національних і загальнолюдських надбань, науково-професійної думки.

Формування духовності тісно пов'язується з релігійними виховними традиціями. Відомо, що кожна релігія більшою чи меншою мірою взаємодіє з культурою відповідного етносу. У міру запровадження християнства на Русі йшов процес його етнізації. Крім релігійних свят та обрядів, що прийшли з Візантії у Київську Русь, з'явилося немало нових, у яких уже християнство набувало національного забарвлення. Церква виховувала повагу молоді до старших, патріотичні почуття, милосердя, регламентувала доброзичливі норми стосунків між людьми, тривалий час залишалася духовною скарбницею.

З.10. Важливе місце у системі національного виховання займає утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, любові, справедливості, патріотизму-, доброти, працелюбності, інших доброчинностей. При цьому має вагу не тільки І не стільки просвітницька-діяльність, скільки перетворення моральних знань, яких набуває молодь, у її переконання, стійкі моральні почуття і вчинки.

Ефективність морального виховання значно зростає в разі його опори на народну мораль, традиції, звичаї, обряди, які містять у собі високі моральні цінності (ідеї, ідеали, погляди, поведінкові норми), збагачені тисячолітнім досвідом мудрості народу, несуть могутній моральний потенціал, спрямований на виховання особистості.

З.11. Формування громадянських ' рис передбачає х'удожнь о-е стетичну освіченість і вихованість особистості. Народ завжди прагнув будувати своє життя, культуру, побут, дозвілля за законами краси. Виховуючи в молоді народні естетичні погляди, смаки, які грунтуються на народній естетиці, національне виховання передбачає формування навичок гарної поведінки, доброзичливого ставлення до людей, вироблення умінь власноручно примножувати куль-турно-мистеідькі надбання народу.

3.12. Трудова активність, сформовані с т ь творчої, працелюбної особистості, цивілізованого господаря формується як під впливом соціального середовища, так і в процесі трудового навчання і виховання, спрямованого на вироблення відповідних навичок та умінь, професійної майстерності, готовності до життєдіяльності в умовах ринкових відносин.

Поряд з науковим, педагогічно обгрунтованим трудовим вихованням істотне значення має використання надбань народної педагогіки, трудових традицій українців, зокрема запорозьких козаків, мудрих хліборобів, а також прилучення учнівської і студентської молоді до ведення фермерських господарств, створення госпрозрахункових трудових об'єднань, майстерень, кооперативів, асоціацій, молодіжно-козацьких господарств різного профілю. У цій справі важливо пропагувати розвиток традиційних народних художніх промислів.

3.13. Фізична культура — невід'ємний елемент загальної культури особистості. Повноцінний фізичний
розвиток особистості, сформованість її фізичних здібностей, зміцнення здоров'я, гармонії тіла і духу, людини
і природи — основа фізичного виховання.

Кожен народ виробив свої національні види вправ і рухливих ігор. Вони можуть поповнити сучасні методи фізичного виховання. Фізична культура, як і будь-яка інша, завжди національно своєрідна. Що стосується української, то вона сягає корінням часів Київської Русі. Тут були напрацьовані прекрасні методи вишколу, гартування дітей, формування воїнського лицарства, і мужності. Вершиною національного фізичного виховання, самовдосконалення тіла і духу була епоха Запорозької Січі. Тут сила і витривалість, тілогартування у повсякденному житті і військових справах проходили в постійних іграх, забавах, танцях, змагальних вправах тощо. Всі ці історичні національні надбання послужать надійною основою для повноцінного фізичного розвитку молоді, зміцнення її здоров'я.

3.14. Пріоритетним напрямом морального становлення громадянина є виховання у дітей і молоді поваги
до Конституції, законів України, національної символіки, глибокого усвідомлення взаємозв'язку між діями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю. Все це становить правову культуру особистості. У громадянському становленні дитини відіграє роль національна, державна символіка, знання про її історичне походження, глибоке розуміння її значущості в житті суспільства.

3.15. Формування екологічної культури, гармонійних відносин людини і природи
посідає в Україні особливе місце. Це викликано багатьма причинами і, насамперед, наслідками чорнобильської
катастрофи, високим рівнем радіаційної, хімічної забрудненості навколишнього середовища. Нашим дітям
украй необхідні відчуття відповідальності за природу як національну і загальнолюдську цінність, основу життя на
землі, господарські, гуманні принципи природокористування.

Активізації екологічного виховання, підвищенню його ефективності сприятиме тісний зв'язок з традиційним народним вихованням любові до природи, спирання на педагогіку народного календаря, де всі пори року, кожна дата, свята тісно пов'язані з природою рідного краю, з природою самої людини.

3.16. Розвиток індивідуальних з д і б ностей і таланту молоді, забезпечення умов їх самореалізації є пріоритетним напрямом виховної роботи. Для відродження, пошуку і підтримки національних талантів необхідно подбати про задоволення різнобічних потреб учнівської молоді у сфері науково-технічної, художньої, декоративно-прикладної творчості, еколого-натуралістичній, туристсько-краєзнавчій, фізкультурно-спортивній діяльності.

3.17. Усвідомлене прагнення підвищити ефективність наскрізної системи національного виховання не виключає, а передбачає бережливе ставлення до надбань вітчизняного і світового педагогічного досвіду, глибоку обізнаність з Декларацією прав дитини, Конвенцією про права дитини та іншими документами ООН, якими керуються всі громадяни, навчально-виховні заклади і уряди країн .

Культура мови

Ми поранені люди, ми дуже поранені люди.

Ліна Костенко

Чи вміємо ми спілкуватися? Чи ставимо собі за мету досягти успіху в певній справі за допомогою доречно сказаного, вміло використаного ввічливого вислову? Чи завжди усвідомлюємо силу свого слова? Адже ще видатний український філософ Григорій Сковорода писав: «Легкий повітряний шум спричиняє випущене слово, але воно часто або смертельно ранить, або радість викликає і збуджує душу». Чи остерігаємось завдати необережним словом душевної, нерідко смертельної рани співрозмовникові? Спостереження засвідчують: не всі і не завжди. Вже давно стали хрестоматійними приклади невмілого, часто брутального спілкування між продавцями і покупцями у магазинах, між пасажирами у транспорті, у сфері обслуговування, чергах... Живучи в постійному дефіциті доброти, милосердя, любові, в надмірі зневажання гідності, честі, знецінення й розтоптування моральних чеснот, ми непомітно для себе спростили, вихолостили, збіднили етикет спілкування.

Слово етикет французького походження. У сучасному вживанні воно розширило значення: від «зведення норм поведінки, порядок дій і правила чемності при дворах монархів, титулованих осіб (придворний етикет), а також у дипломатичних колах» до «установлені норми поведінки і правила ввічливості в якому-небудь товаристві».

Етикет українського народу, в тому числі й мовленнєвий, вироблявся, витончувався впродовж тисячоліть. Окремі вислови етноетикету сягають ще дохристиянського періоду і пов'язані з язичницькою обрядністю, звичаями, уявленнями слов'ян. Наприклад, жінка, перепрошуючи за вимовлене в хаті недобре слово, говорила: «шануючи сонечко святе і піч, і стіл», а чоловік, утримуючись від лайки, промовляв: «сказав би, та піч у хаті». Це пов'язано з давніми слов'янськими культами сонця, печі, стола. Замінивши відкрите вогнище, якому в давнину поклонялися як опікунові дому, очищувальній та живильній силі, піч стала уособленням сімейного добробуту й охоронцем родинних таємниць. Вірили: якщо шанувати піч, вона дасть силу, достаток, здоров'я. Ось чому остерігалися «осквернити» піч непристойним словом, негідним учинком. Стіл, за свідченням етнографів, був символом єдності та згуртування, тому і застілля було знаком довір'я, доброзичливості. Стіл застеляли вишиваним обрусом, на стіл клали «хліб святий». Як і про піч, про стіл належало говорити з повагою. Безумовно, у зв'язку з різними причинами культурного, політичного, економічного характеру вироблення мовленнєвого етикету українського народу не могло не зазнавати інокультурних впливів.

Сьогодні ми повинні вирозуміло ставитися до перейнятого з чужих культурних традицій, визначити передусім, чи не витіснило, - не зруйнувало запозичене питоме, чи не суперечило воно нашій культурній традиції, чи відповідає нашим духовним засадам, народній моралі.

В основі спілкування українського народу лежать такі загальнолюдські морально-етичні цінності, як доброзичливість, любов, лагідність, привітність, шаноба, ґречність. Цими чеснотами віддавна славився український народ. На це відразу ж звертали увагу дипломати й мандрівники, котрі бували в нашім краю. Так, датський посол Юлій Юст, що в 1709—1712 рр. відвідував Росію, а 1711 р. їхав через Україну, писав у спогадах: «Місцеві мешканці (Королевця), як і взагалі все населення Козацької України, відзначаються великою ввічливістю і охайністю, вдягаються чисто й чисто утримують доми», а Джозеф Маршаль про Україну 1769—1770 рр. згадував: «Сучасне українське покоління — це моральний і добре вихований нарід». Жан Бенуа Шерер, французький аташе у Петербурзі, 1788 р. писав: «Українці — це рослі, сильні люди, привітні і гостинні». «Вельми інтелігентними» називав наших предків знаменитий географ датчанин Мальт Брюн. Особливо відзначали чужоземці вишуканість українських жінок: «Найбільше ласкавості в словах і жестах знайдеш на Русі (так звалася тоді Україна.— М.Б.), спеціально у жінок, до чого спричиняється ТЗДОЖ русинська мова, вимова котрої не така тверда, я*; польська»,— писав у своєму щоденнику голландець У. Вердум, подорожуючи Польщею й Україною у 1670—1672 рр.

Вислови мовленнєвого етикету (привітання, прощання, звертання, подяки, прохання, відмови, поздоровлення, вибачення, побажання, запрошення, похвали тощо) покликані репрезентувати насамперед увічливість співбесідників. Чому саме ввічливість? Звернемось до походження цього слова, його первісного значення. Пов'язується воно з формою у вічі: тобто ввічливий — «той, хто дивиться у вічі». Як це розуміти? Первинною

народу. Це передусім доброта, сердечність, простота, щирість і ніжність: «Єто витання, прощання, просьби, перепроси, понуки, благословення дихают одним духом доброти, сердечності, обичайності — всі они прості, щирі, сердечні, ніжні, богобойні, а заєдно честні та годні чоловіка». Автор наголошує на такій етнічний рисі мовленнєвої поведінки українця, як почуття власної гідності. Виявляючи пошану до співбесідника, українець ніколи не принизиться сам, отже, і не вдасться до приниження гідності іншої людини.

На мовному рівні ці етнопсихологічні ознаки виявляються, зокрема, в тому, що семантичним центром багатьох висловів українського етикету є слова з коренем добр-, здоров-, ласк- (добридень, добривечір, доброго ранку, добридосвіток, на все добре, добродію; здоров був, здорові були, доброго здоров'я, дай Боже здоров'я, здрастуйте; будь ласка, ласкаво прошу, з вашої ласки та ін.). Існує багато етикетних формул, які своєю первинною семантикою виражають доброзичливість (будьте щасливі, Боже поможи, дай Боже щастя тощо). Наявна велика кількість слів-звертань із пестливими суфіксами (голубонько, соколику, матінко, матусю, таточку, дідусю, бабусю, бабуню, бабцю, сестричко, братику).

Сьогодні ми дедалі більше починаємо усвідомлювати себе частиною єдиного людства. Ми повертаємось у цивілізований світ. З чим прийдемо туди? Чи не настав час подумати про одну, нехай, на перший погляд, зовнішню, але важливу складову частину загальнолюдської культури — культуру в мові, мовленнєвий етикет?

Наш обов'язок — звернутися до народного досвіду спілкування, відродити втрачене, узвичаїти призабуте, відкинути невластиве українській культурі спілкування, силоміць нав'язане нашому народові або бездумно перейняте чуже, брутальне. Адже за багатовікову історію наш народ виробив і відшліфував самобутню систему мовленнєвого етикету, що є феноменом і виразником його загальної культури.

Наталія Сидорчук

«ДЯКУЄМО ВАМ

ЗА ЖЕРТОВНІСТЬ Й ВІДВАГУ»

Матеріали до зустрічі з учасниками бойових дій в зоні АТО

Нестиму я в душі вкраїнський стяг

Й боротимусь за щастя і свободу,

Бо я обрав важкий і світлий шлях-

Служити українському народу!

(Ігор Калиниченко)

Ведуча 1: Дорогі гості, зсники й герої нашої країни! Ми раді Вас вітати у нашому навчальному закладі. Нам дуже приємно, що Ви, наші випускники, з мужністю, наполегливістю й вірою в краще майбутнє, стали на захист нашої Батьківщини.

Ведуча 2: Ми дякуємо Вам за те, що забуваючи про страх, про біль, про безпеку, Ви всі як один, незалежно від віку й роду занять, встали на боротьбу з ворогом. Кожен з Вас ясно усвідомлював, що може загинути в будь-яку секунду, але раз за разом піднімався в бій, захищаючи свій дім, свою родину, свою Батьківщину від ворогів, тому що кожен з Вас знав, «Що якщо не я, то хто ж».

Звучить пісня Ірини Федишин «Повертайся живим»

Ірина Федишин - Прошу в неба

Кулі летять, небо чорним стає.
Ми, або нас, брат - прикриєш мене.
Війна, як війна, нещадна така.
Скільки сердець, забирає вона.

Приспів:
Прошу в неба й землі не беріть їх собі!

Не беріть, не беріть їх собі.
Прошу в неба й землі залишіть їх сім'ї!
Боже, дай сили Їм в боротьбі.

Мамо не плач, заростуть окопи травою.
Стане зеленою чорна земля.
И загоються рани від болю.
И єдиною стане, країна моя.

Приспів: Прошу в неба й землі не беріть їх собі!
Не беріть, не беріть їх собі.
Прошу в неба й землі залишіть їх сім'ї!
Боже, дай сили Їм в боротьбі.

Мамо не плач, заростуть окопи травою.
Загоються рани від болю.
Заколоситься земля.
Стануть хмари сині.
И скажемо всі - "Слава Україні!".

Приспів: 2 раза.

Ведуча 1: Мої любі! Не знаю, як вам розпочати листа.

Розбігаються літери, серце калатає в грудях.

Живемо ми спокійно в захищених вами містах,

Але так, як і ви, ще не знаємо, як далі буде.

Ми навряд чи збагнемо хоч краплю із ваших тривог,

Ми б навряд відстояли хоча б одну ніч на блокпості.

Але ми вірно молимось небу, щоб стримував Бог

Тих усіх, хто на нашій землі як непрохані гості.

Ведуча 2. Просто хочемо ще раз сказати «спасибі» бодай

За цю тишу вечірню, за краплю роси на долоні.

Знайте, віримо щиро: зруйнує те пекло наш край,

Ви зруйнуєте, милі, кохані такі, несторонні!

Хай вам в душах цвіте українська глибінь повсякчас,

Хай полон, не дай Боже, душі не зламає в солдата.

Ми чекаємо вас. І вже любимо кожного з вас.

Ведучий 1. 23роки Україна не знала війни. Наш народ пишався тим що у буремні 90 – ті,Україні вдалося зберегти мир. Але війна не обійшла нашу державу тепер. Ще рік тому ми з вами не знали дуже багатьох слів пов’язаних з війною,тепер же майже кожну родину так чи інакше опалило полум’я військових дій. Ще рік тому ми не особливо звертали увагу на слова «слава Україні – Героям слава»,а тепер ці слова набули нового змісту.

Наразі вже точно зрозуміло,кому ці слова адресовані,і ні в кого немає сумнівів,що ці герої – хлопці що зі зброєю в руках захищають крихкий східний кордон України,лікарі які в мирний час повертають поранених в АТО з того світу,волонтери на плечах яких тримається наша армія.

Ведучий 2. Слова «Слава Україні – Героям слава» перестали бути просто вітанням це вже віддання шани найкращим,котрі у найважливіший момент нашої держави не злякалися і пожертвували собою заради своєї Батьківщини,а також є засвідченням справжнього патріотичного подвигу.

(слайд 6-11)

Коли перед очима кадри з новин,фото поранених та загиблих героїв,дивлячись їм у вічі ,ми розуміємо,що вислів «душу й тіло ми положим за нашу свободу» став для сучасної історії української нації не просто словами з гімну,це стало станом душі.

-Хто ти такий?

-Українець малий!

- Який твій знак?

- Тризуб золотий!

-Де ти живеш?

-Між своїми!

-В якім краю?

-В Україні!

-Чия це земля?

-Тата і мами!

-А чим здобута?

- Кров’ю і життям!

-Чи любиш ти цю землю?

- Кохаю щиро!

-У що ти віриш?

-У мою Україну!

-Хто ти для неї?

-Вдячне дитя!

-Що ти їй винен?

-Віддати життя!

Я українець.

А я – українка.

Гордо несемо Вітчизни ім’я.

Разом могутні ми, разом ми сильні.

Дружня родина, надійна сім’я.

Учень 2.

Не розчаровуйсь в Україні,

А розумій її печаль.

Що робиш ти для неї нині –

У себе спершу запитай.

Не розчаровуйсь в Україні,

Вона свята,а грішні – ми

В її недолі часто винні

Її ж бо дочки і сини.

Не розчаровуйсь в Україні,

Ідеї волі певним будь,

Бо тільки той є справжнім сином,

Хто вміє неньку захистить.

Не розчаровуйсь в Україні,

Вір,що мине важка пора,

Розквітне пишний цвіт калини,

В садах достатку і добра.

(підсумок слайд 16,17).

Хай живе Україна!!!!!!!!!!!Слава Україні – Героям слава!!!!!!!!!!!!!

Пісня «Це моя Україна»

Молитва за Україну

О, Боже ласкавий, з високого неба,

Послухай молитву й благання до Тебе.

Спаси Україну від злої навали,

Щоб більше дітей батьки не ховали.

В молитві до Тебе всі руки складаєм,

Стоїмо на колінах, всі щиро благаєм:

Не дай рідну землю розділити й забрати,

Не дозволь в Україні знов кров проливати.

Захисти нас, Ісусе, єдина надіє,

І Ти, Непорочна Діво Маріє.

Послухай моління наших сердець,

Інакше прийде Україні кінець.

Хай танки й бетеери не роз’їжджають,

Хай ворожі літаки не літають,

Хай не здригається від гулу земля,

Хай небо чисте над нами сія.

Не дозволь чужинцям рідну землю топтати,

Не дозволь матерям сльози знов проливати.

Захисти нас любов’ю і віру нам дай.

Щиро молиться нині український наш край!

Ведуча 1:Сьогодні десятки тисяч наших синів, братів, чоловіків, коханих – патріотів нашої держави знаходяться на передовій, захищаючи неньку Україну.

Ведуча 2: Сотні наших побратимів, що отримали поранення в боях, перебувають у військових шпиталях. І сьогодні їм, як ніколи, потрібні наша увага, добре слово, підтримка. І в селі Голубне, випускники цієї школи, стояли на передовій. І ці слова до них.

Дорогі захисники нашої рідної, родючої, квітучої України,

Ваша сила, відвага, рішучість, мужність, незламність духу, натхнення,

Віра в краще майбутнє є незламною, є неоціненною, є незбагненною навіть для нас.

Ви Люди, Ви Герої, Ви Захисники.

Подивіться на цей малюнок, на його яскраві кольори,

На радісні обличчя танцюючих дітей – це наша майбутня Україна,

Яка буде такою, дякуючи Вам.

Солдати Ваша сила, у Вашій вірі,

Моліться, не бійтеся, Господь посеред нас.

Нехай ангел охоронець кожного із Вас не спить,

Ні вдень, ні вночі; нехай Матінка Божа покриє своїм амофором;

Нехай Вам допомагає Господь.

Бережіть себе!

А ми, ми молитимемось за Вас.

Воробей В.

Призвали навесні до військкомату.

Пішов, не знаючи перебігу подій,

І що триматиме в руках він автомата,

Що прийдуть миті і хвилини без надій.

Залишивши трьох діточок, дружину

Відважно, мужньо службу ніс свою,

Якраз рочок минув малому сину,

Як він на полігоні був в строю.

За мирне небо, усмішки дитячі,

Завжди сповнявся духом бойовим.

Усі випробування ніс терпляче.

Хоч дні минали маревом одним.

Не бачив перших кроків сина,

Також досягнень меншої дочки,

Як старша в перший клас ішла дитина.

І як тужили, плакали батьки

На Сході України бачив різне.

Та мовчки все тримав лише в собі.

Героєм став сьогодні для Вітчизни.

Подяку всі складаємо тобі.

Симоненко О.

І другий односелець наш,

В якого теж історія подібна,

Поїхавши із рідного села,

Залишивши усе довкола рідне.

Трьох діточок, дружину залишив,

Пішовши навесні до воєнкому,

Спочатку на Волині він служив,

А потім – поблизу, на полігоні.

Пробув до літа в зоні тій АТО,

Терпляче, мужньо із патріотизмом.

Мої публікації

Сторінки

Заступник директора з виховної роботи

Патріотичне виховання учнівської молоді в умовах сучасного навчального закладу

Патріотичне виховання — планомірна виховна

діяльність, спрямована на формування

у вихованців почуття патріотизму,

тобто доброго відношення до батьківщини

та до представників спільних культури або країни.

Таке виховання включатиме розвиток любові

до батьківщини, національної самосвідомості

й гідності; дбайливе ставлення до рідної мови,

культури, традицій; відповідальність за природу

рідної країни; потребу зробити свій внесок

у долю батьківщини; інтерес до міжнаціонального

спілкування; прагнення праці на благо

рідної країни, її народу.

Це пов'язано ще і з тим, що:

Міжособистісні взаємини батьків і дітей

Класифікація потреб

«ДЯКУЄМО ВАМ

ЗА ЖЕРТОВНІСТЬ Й ВІДВАГУ»

Матеріали до зустрічі з учасниками бойових дій в зоні АТО

(Ігор Калиниченко)

Немає коментарів:

Дописати коментар